Ще з XVII cтoліття на мапі міста Києва існує Пирогів. Раніше це було невеличке село, а зараз мікрорайон. Ця місцевість популярна тим, що на її території знаходиться найбільший у Європі музей просто неба – Національний музей архітектури і побуту України. Із керівником мікрорайону Пирогів Тамарою Цикаленко познайомився абсолютно випадково: на захисті проєктів конкурсу «Партнерство для розвитку громади». Розговорилися. Розповів про задум свого документального проєкту “Повномасштабка” і пані Тамарі сподобалася ця ідея: розповіді жінок різних професій про початок вторгнення рф на територію України та зміни, які відбулися в їх житті опісля. Із пані Тамарою поспілкувалися про довоєнне життя, гуртування громади мікрорайону, формування ТРО у Пирогові й відсіч ворогові у перші дні війни.
Довоєнне життя
“Все життя мешкала в мікрорайоні Пирогів. Це не просто місце — це домівка, родинне гніздо, де пройшли найважливіші моменти життя. У 2015 році заступила на посаду керівника мікрорайону. Тоді ще мало хто знав, що таке ОСН — орган самоорганізації населення. Своїм завданням убачала не лише пояснити, а й показати: спільно можемо покращити наше життя. З активістами мріяли про квітучий, чистий Пирогів, де панує взаємопідтримка. Одна з головних проблем мікрорайону — це відсутність централізованого збору сміття в приватному секторі. Ми боролися за порядок, і перші результати додавали натхнення. Вірила: попереду — нові звершення”.
Початок війни
“Це була друга година ночі. Прийшло повідомлення від друга: “Тома, забирай дітей. Війна”. Я одразу усвідомила, що все серйозно, але діяти почала тільки після першого вибуху. Скликала громаду, спільно розчищали закинуті бомбосховища. Паралельно евакуйовували жінок і дітей — вони виїжджали разом із найріднішою мені людиною. Ми прокладали маршрут, уникаючи обстрілів. І поки не дізналася, що всі дісталися безпечно — не могла дихати. Сама залишилася вдома. Уже в перший день сформували місцеве ТРО. За добу мене призначили координатором району, і наші хлопці отримали зброю”.
Найбільший страх
“Боялася тільки одного — щоб діти доїхали до безпечного місця. Все інше не лякало. Я з дитинства знала, що таке “тримати удар”: стріляла, займала призові місця на змаганнях, була готова до боротьби проти агресора”.
Виживання в складних умовах буття
“Нас урятувала згуртованість. Ми разом допомагали одне одному. Друзі приносили бронежилети, харчі. Я очолила гуманітарний штаб. Формували допомогу для військових, шпиталів, переселенців. У ТРО хлопці обрали командира, а я допомагала всім, чим могла. Вночі спостерігала за полями з планшета — стежила, щоб не було диверсантів. Та війна не минула без сліду. Через стрес я втратила голос на дев’ять місяців. Але навіть це не зламало мене”.
Втрати близьких
“Так, на жаль. Особливо болісними були перші дні. Ми допомагали льотчикам вертольотів, що виконували надскладні завдання. Коли перші з них не повернулися… це було нестерпно. Хоч втрати й почастішали, кожна з них залишала глибоку рану”.
Зміна світогляду
“Найбільше вразив відчай і водночас неймовірна сила духу. Ми не мали права на слабкість. Треба було триматися — заради себе, заради громади”.
Промінчик світла в найтемніші дні
“Люди. Їхнє тепло, підтримка. Ми стали справжньою родиною. І саме ця єдність рятувала від страху”.
Повернення до мирного життя
“Два роки тому в Голосіївському районі була створена Волонтерська рада, яку маю честь очолювати. Одним із наших завдань є налагодження співпраці та підтримка волонтерського руху. Задля цього вже два роки поспіль ми організовуємо фестиваль «Кропива Фест», який об’єднує волонтерів та підтримує наших захисників. Плануємо продовжити цю традицію і цьогоріч”.
Читайте також: Олеся Сінчук: “Війна для нас триває не з 2014 року, а вже років так 400”
Мрії сьогодення
“Щоб хлопці поверталися живими. Щоб люди знову відчули мир. Щоб громада відродилася”.
Цінності
“Мої цінності змінилися. Головне — це не побут, не робота. Головне — це люди поруч. Єдність. Турбота. Надія”.
Побажання тим, хто зараз переживає війну
“Не втрачайте віри. Перемога — за нами. Все обов’язково буде добре. Сили нам усім і єдності!”.
Спілкувався Ярослав Карпець
Фото з особистого архіву Тамари Цикаленко
Залишити відповідь