З композиторкою Олесею Сінчук зустрівся в Будинку актора. Це культове місце на культурній мапі столиці. Там постійно відбуваються театральні вистави, концерти, літературні вечори, художні виставки та багато інших активностей. Історія пані Олесі вразила мене до глибини душі: три доби вона з родичами сиділа в метро “Золоті ворота”, вирвалася на свою рідну Житомирщину, допомагала українським дітям-сиротам адаптуватися до реалій життя за кордоном у Польщі, допомагала учасникам АТО й зараз усіма силами волонтерить. Все це нагадує сценарій до складного психологічного й драматичного кінофільму, цей сценарій у різноманітних варіаціях повторюється довгі роки, адже, як слушно зауважує пані Олеся, війна з росією триває 400 літ.
— Пані Олесю, пригадуєте, як зустріли повномасштабне вторгнення?
— Я не могла повірити, що це сталося. Хоча розуміла, що це дуже навіть можливо. Війна для нас триває не з 2014 року, а вже років так 400. Але все одно це був величезний шок. Тим паче, що напередодні я поверталася з репетиції, у мене були творчі плани, ми із гітаристом паном Максимом (двоюрідний племінник Бориса Гмирі) заснували цікавий дует…24 лютого 2022 року все обірвалося. Перші години — це був стан без думок. Потрібно було зрозуміти, що робити перш за все, що є найціннішим у мене. Звісно, це було моє життя і життя моєї родини.
— До речі, чому Ви обрали професію композитора?
— Це, як дихання, як саме життя. Інакше бути не могло. Я закінчила музичний коледж імені Косенка (Житомирський музичний фаховий коледж ім. В.С. Косенка – Авт.), а потім музично-педагогічний факультет Драгоманова (УДУ імені Михайла Драгоманова, Факультет мистецтв імені Анатолія Авдієвського – Авт.).
— Як музична спільнота відреагувала на війну?
— Всі одразу були готові допомагати: організовувати концерти, збори, творчі зустрічі для підтримки ЗСУ. Це було спільне рішення: ми маємо бути корисними.
— Що Ви робили в перший день повномасштабного вторгнення?
— Я отримала 50-100 дзвінків від мами й сестри. Сестра виїжджала на Західну частину Україну, а потім у Латвію. Вона хотіла забрати і мене з донькою. Але я вирішила: якщо я зараз у Києві, то або залишуся тут, або поїду до батьків на Житомирщину. На другий день, 25 лютого, на Троєщинській ТЕЦ почалися бойові дії. А я саме напередодні була там на репетиції! Тоді я зрозуміла: треба терміново їхати з Києва.
— Але ви застрягли в метро?
— Так. 26 лютого ми вже планували виїжджати, але метро “Золоті ворота” закрили. Оголосили комендантську годину — і невідомо було, наскільки. Нас було близько 250-300 людей, може, й більше. Ми сиділи там три доби. Спали просто на підлозі, мали тільки каримати. Адміністрація метро приносила чай, хліб — люди ділилися одне з одним. З нами була моя донька, її друг, його мама, мій знайомий професор із Вроцлавського університету, самотня сусідка похилого віку, ще двоє собак і кіт. Такою “бригадою” ми й переживали перші дні війни.
— А коли ви таки дісталися Житомирщини, відчули себе в безпеці?
— Думала, що їду в безпечне місце, але згодом зрозуміла: Житомирщина також не була безпечною. Особливо через загрозу наступу з Білорусі — до нас танками було дві години ходу. Перший місяць я спала у взутті — не тільки в одязі, а й у взутті, щоб у будь-який момент бути готовою бігти в підвал. Але там, на дідівсько-прадідівській землі, я вперше відчула трохи спокою. Я виходила босоніж на землю, навіть у холод. Просила матінку-землю дати сили й терпіння. Почала писати нові пісні. Одну з них назвала “Згадую весну у Києві”.
— Ви ще до повномасштабної війни виступали для військових?
— Так, ми робили концерти для бійців АТО. Якось у Будинку актора організували виступ, під час якого зібрали гроші для пораненого військового — просто поставили каску на сцені, і люди вкидали туди пожертви. Ми допомогли оплатити йому операцію.
— Коли ви почали займатися волонтерством у Польщі?
— Моя пoдруга Магдалена Шаль із Вроцлава ще в перші дні війни пропонувала мені виїхати до Польщі. Але я залишалася в Україні, виступала для бійців тероборони, співала для волонтерів, які плели сітки. Але в липні мені потрібно було супроводити в Польщу сусідку з деменцією, щоб знайти для неї догляд. Водночас Магдалена попросила мене приїхати, бо у Вроцлаві перебували сироти з України.
— Ви працювали з дітьми?
— Так. Я одразу пішла в центр, де були діти-сироти зі східних регіонів України. Деякі з них називали мене “мамою”… Це було дуже щемливо.
Одна історія особливо вразила
Хлопчик, у якого тато був важко поранений, весь час просив мене знайти “цілющу пісню”, яка могла б його вилікувати. Ми співали “Червону калину”, козацькі пісні. Врешті, батько вижив — і забрав сина.
Але були й трагедії
Дівчинку 10 місяців, батьки якої загинули під Бахмутом, прихистили в польській родині. Вона ніколи не дізнається, ким були її мама й тато…
Ще один хлопець-підліток, якому 13 років…
Дізнався, що його батьки в реанімації, не витримав — вистрибнув із третього поверху. На щастя, вижив, але зламав ногу. Пам’ятаю, як ми разом мали садити дерева. Всі йшли, а він сидів із телефоном, отримав повідомлення… І після цього стрибнув.
— Що ви взяли із собою, коли виїжджали до Польщі?
— Ноутбук, жорсткі диски, флешки — все, де була моя музика. Листи, привітання, вірші мого тата. І ще прапор з підписами бійців АТО. Цей прапор навіть експонувався у Варшаві на виставці “Найцінніша річ”.
— Як адаптовувалися в Польщі?
— Спершу жили в 5-зірковому готелі в центрі Варшави (за сприяння громади “Habitat”). Але потім переїхали в звичайний центр для біженців. І я зрозуміла, що тут моя місія: я живу серед дітей, бачу їхні емоції, потреби. Діти, які навіть не знали української, через мене почали її вчити. Ми співали колядки, щедрівки, купальські пісні. Підлітки здивовано питали: “Невже таке справді існує?”
— Як завершилася ваша місія?
— Власне, вона ще триває. Існує певна ротація волонтерів – приїжджаю до Польщі на 2-3 тижні, потім повертаюся дo України. Я несу часточку України. Передаю нашим дітям зі сходу України краплинку надії, щоб вони знали: ми їх не забули. І що одного дня вони повернуться додому. Окрім волонтерської діяльності час від часу концертую містами Польщі, Австрії, Німеччині.
Запис розшифрував Ярослав Карпець
Залишити відповідь