На південний захід від Мадаби, серед кам’янистих пагорбів, археологи з Копенгагенського університету виявили один із наймасштабніших мегалітичних комплексів Йорданії — церемоніальний ландшафт Мурайгхат, що налічує понад 95 дольменів, стоячих каменів та монументальних огорож, пише Успіх in UA.
Вік комплексу — понад 5500 років — і він відкриває нову сторінку в розумінні того, як ранні громади реагували на соціальні та екологічні кризи.
Після розпаду халколітичної культури близько 3700 року до н.е., спричиненого кліматичними змінами та занепадом торгівлі, нові спільноти бронзової доби почали використовувати ландшафт як простір для ритуального оновлення. Вони створювали кам’яні пам’ятники, щоб переосмислити свою ідентичність, зв’язки та соціальний порядок, повідомляє arkeonews.
Дольмени Мурайгхата — гробниці з масивних вапнякових плит — розташовані уздовж терасованих схилів, орієнтовані на центральний пагорб, який слугував ритуальним ядром. Багато з них були оточені кам’яними кільцями або курганами, а їхнє розміщення свідчить про символічну та процесійну функцію. Центральна вершина прикрашена стоячими каменями та мегалітичними стінами, що формують простори для зібрань, жертвоприношень і вшанування предків.
На відміну від житлових поселень, у Мурайгхаті немає слідів побуту — лише відкриті огорожі, вирізьблені басейни та ряди вертикальних каменів, що вказують на громадське призначення. Серед артефактів — базальтові жорна, рогові осердя, мідні знаряддя та великі чаші, які, ймовірно, використовувалися під час сезонних обрядів або поминальних свят.
Видимість комплексу з навколишніх долин і його близькість до полів дольменів свідчать про те, що це був спільний центр для кількох громад — місце, де обговорювали ідентичність, територію та духовну спадкоємність.
Читайте також: Вчені з’ясували, як виглядали коні із 3500-річного поховання, знайденого на Тернопільщині
Мурайгхат — це не просто некрополь. Це форум, де каміння стало мовою змін. У часи, коли старі системи руйнувалися, люди не замикалися в ізоляції — вони будували. Їхні пам’ятники — це не лише про смерть, а про життя, про спільність, про прагнення зберегти зв’язок із землею та одне з одним.
Цей ландшафт — матеріалізована пам’ять, що говорить про стійкість, віру і здатність перетворювати кризу на нову форму культури. І хоча пил халколіту давно осів, камені Мурайгхата досі стоять — як свідки того, що навіть у найтемніші часи люди здатні творити вічне.
Залишити відповідь