З пані Ольгою Науменко познайомився на одному івенті. Спільно з авторами вона читала свої твори в бібліотеці в Києві. Саме тоді розповів ідею проєкту “Повномасштабка” і пані Ользі ця ідея сподобалася. Цікаво, що війна повністю змінила спосіб мислення, життя героїні інтерв’ю: до війни Ольга Науменко працювала в правоохоронному органі, а після розпочала волонтерську та письменницьку діяльності. Як відбулася така трансформація, як війна вплинула на нашу героїню, саме ці теми порушуємо в нашій розмові.
Розкажіть, будь ласка, яким було ваше життя до війни.
Я народилася й прожила 43 роки у Чернігові. Це моє місто, яке я ніколи не хотіла покинути, змінити, зрадити, бо вважаю його найкращим та найсильнішим, бо не важливо де ти мешкаєш, важливо хто ти. Моє довоєнне життя було звичайним: робота в поліції, стосунки з чоловіком, подорожі, перші публікації віршів у Facebook, плани на майбутнє.
Але й важких моментів вистачало: у 2020 році я втратила маму, а восени 2021-го, невдовзі після мого весілля, виявили онкологію в тата. До війни моєю мрією було вилікувати тата й народити доньку, щоб тато встиг побути дідусем, але настало 24 лютого…
Як ви дізналися про початок повномасштабної війни?
24 лютого я… проспала тривогу. Телефон був на «беззвучному» режимі, а коли подзвонив начальник, я вже не могла викликати таксі — жодне не приїжджало. От тоді мені стало тривожно й не через запізнення, й не через те, що мене нема в строю, а саме через ці виклики таксі, з підвищеним цінником, на які ніхто не відгукувався.
Вже на шляху на роботу, надійшла команда відпустити жінок додому. Я вийшла на зупинці й пішки пішла через приватний сектор додому. Якась жінка побачила мене в формі й почала питати, що саме відбувається, наче сама наявність форми робила мене людиною наближеною до правди чи хоча б ясності. Але ні, я була така ж, як і всі.
Ми зустрілися з чоловіком біля банкомата, потім була аптека, магазин…
Чи думали ви про евакуацію?
Ні. Мови про виїзд навіть не було, ми молоді, здорові, ми потрібні тут, тим більше у нас на руках хворий тато, маленький песик та мама чоловіка, яка жила в іншому кінці міста й також потребувала нашої допомоги. Кинути всіх і вся та рятувати свої дупи – це не про нас.
Як ви допомагали у перші тижні війни?
Коли чоловіку не вдалося потрапити в ТРО, ми наробили бутербродів, нарізали сала, заварили чай в термосах й пішли годувати хлопців по блок-постах, на наступний день хтось нам сказав, що у військовий госпіталь потрібні лампочки, теплі речі, білизна. Ми знайшли магазин, скупили все, що було, й лампочки в тому числі. Люди перелякано питали: «А що треба купувати лампочки? Якась нова вказівка?» Ми всім пояснювали, що це для госпіталю, тоді нам у возик люди почали складати продукти, шкарпетки, хто що встиг оплатити й віддати нам. Сумки були непіднімні, але якийсь незнайомий хлопець, з тієї ж черги в магазині, запропонував нас підвезти. А ще на наступний день наша подруга зателефонувала нам й запропонувала свою машину, сказала, що дуже хотіла б допомагати, але боїться, а ми зможемо. І ми змогли.
Чи були моменти, коли вам було по-справжньому страшно?
Дивно, але мені майже ніколи не було страшно — навіть під обстрілами. Моя психіка зреагувала дуже незвично, по-перше, я була впевнена, що нас з чоловіком захищає з небес моя мама, а по-друге, моя реальність стала грою, де кожен день я «проходила рівні». Адреналін був необхідний, я рвалася кудись їхати, бажано б туди де бої та найбільше потрібна допомога. Страшно стало лише раз: коли вночі, під час нальоту літака, тато втратив свідомість. Й це був єдиний раз, коли ми в родині серйозно обговорювали виїзд з міста, але мій тато розставив всі крапки над “і”. “Донечка, – сказав він, – а якщо я десь там помру, ти ж мене до мами (його дружини) не привезеш хоронити?” Я чесно відповіла, що ні. “Тоді я нікуди не поїду, я маю бути біля неї похований”. От і все, питання було закрите.
Як війна вплинула на вас і ваше сприйняття життя?
Я відкрила для себе силу людей. Ті, кого вважала героями, часто ховалися в підвалах, а ті, від кого не чекала жодних вчинків, ставали справжніми Людьми. Й ще мене вразила я сама. Ми жили без води й світла, мили голову раз на два тижні. Моя адаптація під неприйнятні, як я думала, умови, особливо пов’язані з гігієною, вразила мене саму. Єдиний раз я винесла мозок чоловіку й він знайшов мені якусь фарбу для волосся й привіз силу-силенну води, я пофарбувалася та вимила волосся. Надії на краще стало значно більше!
Найбільше щастя — бачити вдячні очі тих, кому привозили ліки, продукти, дитяче харчування, памперси, воду.
Ви втратили когось близького через війну?
Так. У жовтні 2022 року помер мій тато. Війна відібрала у нього шанс на лікування. Також я втратила друга з ТРО та у колеги по волонтерству тато (який разом з нею, під обстрілами, привозив в Чернігів молоко для малечі) також помер від онкології, постійний стрес дався взнаки. Ці втрати були дуже болючими.
Що давало вам сили триматися?
Кожен день був наповнений сенсом, роботою, людьми. Так, саме люди, їхні обійми, слова вдячності, віра, допомога надихали кожного дня жити далі. Найважчих часів не було, ми були впевнені, що в Чернігів не зайдуть, що ми вистоїмо, що ніхто місто не здасть. Звісно готувалися до вуличних боїв, на балконі нашої майбутньої з чоловіком квартири, з якої ми зробили волонтерський склад, стояла недоторкана каністра бензину та пусті пляшки для коктейлів Молотова.
Читайте також: Політна вистава звучить легко й надихаюче: інтерв’ю з актрисою Марією Давиденко
Як склалося ваше життя після найгарячіших подій?
У травні 2023 року після 15 років служби я звільнилася за власним бажанням. Але війна відкрила мені інший шлях: я почала писати не в стіл. Увійшла до «НЕСПІЛКИ» – творчого об’єднання авторок, стала співавторкою збірки «НЕКАЗКИ для ЗСУ». Запустила власний проєкт у Чернігові: «Задонать волонтеру – отримай книгу». Ми вже зібрали понад 8 тисяч гривень на ЗСУ.
Які мрії у вас зараз?
Найбільше я хочу стати творцем. Творцем власної дитини та своїх книжок.
Ви кажете, що сумуєте за тим часом. Чому?
Я не сумую за обстрілами чи смертями. Я сумую за єднанням, за відчуттям спільної справи, за довірою, яка була між людьми, за максимальним відгуком в серцях та думках, за обіймами на блокпостах з колегами та знайомими, за спільними молитвами та захистами, за сльозами радості та вдячності, за впевненістю в перемозі. Цього зараз бракує. Але вогник у серцях ще жевріє. І ми мусимо його берегти.
Ярослав Карпець
Фото з особистого архіву Ольги Науменко
Залишити відповідь