З ветеранкою Наталією Кротюк – позивний Нічна Лють –ми познайомилися в Фейсбуці. Розговорилися й вирішили записати нашу розмову для проєкту “Повномасштабка”.
У ЗСУ пані Наталя служила в період із 2022 по 2024 роки. В цивільному житті в неї була своя швейна арт студія екологічних речей. Прийшла війна й довелося не шити речі, а брати зброю до рук.
Дуже мені припали до душі її слова про цінності й про себе… Цінності бути: людиною благородною, душею живою, другом, жінкою, дружиною, мамою, донькою, сестрою, митцем свого слова, воїном, духом незламності та справедливості, світлом, самодостатньою для себе самої. “Я все в собі, для себе чи близьких, і я ніщо, одночасно”.
Довоєнне життя
Як виглядало ваше життя до війни?
Моє буття, у повсякденних пошуках себе, захоплювало життя в мирі і гармонії з собою та навколишнім світом. Усвідомлене батьківство наповнювало мене найвищим сенсом відповідальності за дві прекрасні Душі, які обрали прийти в цей світ через моє життя.
Чим ви займалися, де жили?
У пошуках власної гармонії зі світом та природою, дійшла до розуміння веганського світогляду та, відповідно, до етичного швейного мистецтва, де, при створенні одягу, поважаються права тварин. Живучи в рідній домівці, Україні, створила та започаткувала торгову марку екологічного та етичного одягу індивідуального дизайну ТМ Nour Krotyuk Creative Home Fashion. Надихалася творчістю у власній
швейній арт студії. Моє швейне мистецтво розвивалося у глибокій повазі до кожної живої Душі.
Якими були ваші мрії та плани на майбутнє?
Ставила за ціль маштабувати власний швейний бізнес та вивести його на експорт, щоб показати світу не лише красу якісної української етичної творчості, а й промовляти, що Україна з тих країн, де етичне
поводження до тварин впроваджується дією усвідомленого гуманного буття.
Початок війни
Як ви дізналися, що почалася війна?
З 16 липня 2021 року, коли був прийнятий Закон України «Про основи національного спротиву», тим, хто цікавився політикою, було зрозуміло, що ми на порозі повномаштабного вторгнення зі сторони рф. Тому групувалася з людьми, що були готові стати добровольцями до територіальної оборони на захист рідної землі. Навколо кордонів України вже було угрупування з ворожих військ понад 180 000.
Проаналізувавши усе, прийняла рішення стати до лав ЗСУ. Було страшно за дітей. Тому в місцеве РТЦК та СП прийшла добровільно 12 січня 2022 року з запитанням:“Чи я можу долучитися до лав ЗСУ в
ТрО?“. Тоді в мобілізаційному відділі ще не знали, що і як буде з теробороною і мені не могли дати ніякої відповіді. Сержант мобілізаційного відділу зателефонував в ОМТЦК та СП в мобілізаційний відділ і запитав: ’’Що мені сказати людині, яка сама прийшла до нас без військової освіти, не військовозобов’язана і хоче служити?”. Відвів слухавку на мить і запитав мене: ’’Контракт
підпишите?’’. Я кивнула, на знак згоди, головою, так. Я не усвідомлювала тоді, що і як буде, і що таке війна. Та я чітко розуміла, якщо не я, то хто захистить моїх дітей? Хто стане перед ними і закриє їх своєю спиною?
13 січня я підписала контракт з ЗСУ, а 24 січня 2022 року я вже стояла в строю. Пам’ятаю свій перший ранок в строю. Командир бригади вийшов до нас і сказав: ‘’Ви ж розумієте куди ви прийшли, і я пишаюся
вами, що ви не побоялися стати в стрій, розуміючи, що день нападу переноситься щодня’’. Була незламна віра, що ми переможемо, що ми відкинемо клятого ворога геть з нашої землі. 24 лютого 2022 року, по оповіщенню, за сигналом бойова тривога, через телефонний дзвінок о 4:00 ранку, я зіскочила з ліжка. Війна. Речові сумки були зібрані ще 21 лютого 2022 року до повної бойової готовності. Я не була готова залишити своїх дітей самих, та страшніше за це в венах вистукував пульс: ’’Ворог не дійде сюди, поки підіймається нарід’’.
Ставши у стрій добровольцем бригади Територіальної Оборони своєї області, закривши свій швейний бізнес до невизначеного часу, залишивши дітей на бабусю, я вирушила назустріч невідомому. І, якщо повернути час, я б знову повторила б цей шлях.
Які були ваші перші відчуття?
Думаю, адреналін, злість, стискання щелеп, рішучість, почуття гідності, я там де маю бути, невідомість, упертість, відчуття власної зрілості, вдячність героїчним добровольцям, що масово прибували до нас в бригаду, і усвідомлення невідворотнього мороку. Станом на 2022 рік, в Україні вже понад вісім років велися бойові дії на сході країни, які лукавий ворог вуаліював під сеператизм, щоб налаштовувати
несвідомих громадян один проти одного у власному домі та розхитувати країну зсередини, задля власної наживи…
Саме через Закон України «Про основи національного спротиву» кожен свідомий,
небайдужий, громадянин України, почав усвідомлювати та готуватися до захисту рідної землі, ставав бути готовим до національного спротиву. Ми, цивільні, тоді ще не уявляли, які це будуть маштаби руйнування і що ж це таке національний спротив. Ми ще не були навчені боротися, та ми, перші добровольці повномаштабної війни рф проти України, мали виважене рішення в серці та гостру людську
потребу захистити свій Дім: я там де маю бути, тут і зараз, на своїй, Богом даній землі.
Стаття 3 Конституції України проголошує: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Отже, життя — найбільша цінність, якою володіє людина. Ворог та війна – це завжди ті монстри, який забирають життя, то ж монстри мають бути кимось зупинені, і я одна з тих, хто став у стрій солдатом, задля нашої спільної перемоги.
Що було найстрашнішим у перші дні війни?
Страх, що ворог швидко просунеться вглиб країни, страх, що у нас недостатньо зброї вести оборонний бій, страх зустріти ворога лицем до лиця без зброї, страх бути пораненим і при цьому не мати навичок
тактичної медицини та відповідного наповнення персональних медичних аптечок. Тому вдячна усім волонтерам та усім країнам, що підтримували нас у перші дні повномаштабки. Бо саме ви стали
масовою підтримкою перших добровольців.
Життя під час війни
Як вам вдалося вижити у складних умовах?
Це дуже складне питання. Справді. Я не знаю. Це як оголені нерви, згадувати те, що болить. Всевишній завжди оберігає мене. Його Янголи завжди поруч. Можливо я божеволію, коли бачу їх поруч в складних обставинах. Та я бачу їх. Також гостра людська потреба бути дотичною до оборони рідної землі, давала понад силу, щоб максимально групувати навички виживання. Всьому навчалася на льоту. Ми навчалися один в одного та в тих кадрових офіцерів, які повернулися до служби в лютому 2022 року добровольцями, вже будучи звільненими з лав ЗСУ. Ми були дуже згуртовані та вмотивовані.
Моя бригада 100 омбр, зібрана з 86 % добровольців, одна з кращих
бригад в лавах ЗСУ.
Чи були моменти, коли ви відчували безвихідь?
Безвихідь… ні. Швидше безпорадність, страх і розуміння, що ти нічого не можеш зробити проти КаБа, якщо прилетить в твою сховку.
Коли вперше прибули в зону бойових дій і наша бригада заходила на бойові позиції, ворог знав, що бригади міняються, і він зустрічав нас рясними обстрілами. Я сиділа на своєму кариматі, в певному сховку, і рахувала секунди між приходами та виходами, вони були кожні 15-20 секунд. Моя лімбічна система берегла мою психіку рясними викидами адреналіну, щоб не втратити здоровий глузд. За тиждень стало легше сприймати вибухи. За місяць часу вже чітко розрізняла звуки приходів
та виходів з різної військової зброї. Звук градів, порівняно зі звуками хімарсів, вже був чимось тихішим. Найважче сприймалися звуки СУшок (Су-25), які летіли на роботу.
Що допомагало триматися?
Мої діти. Розуміння того, що я прийшла їх захистити, вони за моєю спиною.
Як війна вплинула на ваше здоров’я, фізичне та емоційне?
З часом постійне нервове напруження, недосипання, не збалансоване та невчасне харчування, неможливість вчасно отримати медичну допомогу, часті зміни місця дислокації та розквартирування
військ, проживання в місцях де маєш вижити, сусідство із мишами, щурами, сколопендрами на Донбасі, шокуючі звуки різної військової техніки, втрата свої побратимів, відчуття безпорадності врятувати всіх,
почали робити свою роботу по розхитуванні всього організму та психо-емоційного стану.
Чи зустрічали ви людей, які допомогли вам у найтяжчі моменти?
Війна це і є сам по собі найтяжчий момент. Гірше війни вже немає нічого.
Багато Людей зустріла. Мої діти, їх сила духу мотивувала мене, вони прийняли рішення не залишати Україну, а жити тут попри все та вірити у перемогу ЗСУ. Мій чоловік, теж військовослужбовець, розумів
мене, як ніхто інший, завжди казав: ’’Не бійся, я поруч’’, хоча сам виконував свої бойові задачі. Старший брат, військовослужбовець, завжди був на зв’язку. Брат Михайло завжди був на зв’язку. Названий
син Віталій, артилерист, навчав найгострішим розумінням та усвідомленням виживання на війні. Мама, мамина молитва (хоча я обманювала маму і три місяці казала їй, що я за Львовом), перебуваючи на Донбасі. Сестра, військовий медик, та її чоловік, військовослужбовець, підтримували та консультували мене дистанційно щодня, стабілізували в перші дні мій психоемоційний стан на Донбасі. Усі побратими та посестри, з якими служила разом. Місцеві люди на Донбасі, з якими подружилася, підтримували, підказували що і як по місцю. Друзі, від повідомлень яких був червоний телефон, а я не мала можливості їм відповідати, хіба що раз на місяць. Всі вони завжди були поруч у найтяжчий момент. Я вдячна кожному з них і завжди
пам’ятатиму їх підтримку.
Втрата і надія
Чи втратили ви близьких або друзів через війну?
Так. Багатьох. Це дуже боляче.
Що вас найбільше вразило або змінило ваш світогляд?
Усвідомлення цинічного геноциду над українським народом.
Чи було щось, що давало вам надію, навіть у найважчі часи?
Віра у Всевишнього Господа, віра в диво. Віра, що Господь мене збереже і проведе крізь цей морок і поверне до моїх дорогоцінних дітей.
Читайте також: “На порядку денному – перемога”: інтерв’ю з режисеркою, військовою та психологинею Галиною Стричак
Повоєнне життя та майбутнє
Як ви повернулися до нормального життя після війни?
Через 6 місяців після звільнення в запас я усвідомила, що моя психіка не вишкребеться самотужки, тому почала ходити на прийом до психотерапевта та психіатра, паралельно почалася фізична реабілітація
опорно рухового апарату з ерготерапевтом. Були жорстокі провали в короткій пам’яті, не могла спати ночами, а коли засинала, снилася лише війна. Були флешбеки психіки з вибухами перед лицем. Різкі звуки на вулиці і вдома жахали мене, спрацьовув набутий рефлекс самозбереження. На вулиці я оглядалася за кожен поворот чи він безпечний… моніторила всіх і все навколо себе… Реабілітація зайняла майже рік часу, коли я почала розуміти, що я вже не в ЗБД. Розумію, що більше не повернуся до такого життя, яке вважається нормальним у цивільному суспільстві, воно стало мені не цікавим. Я інша. Війна змінила мене. Мої нові навички виживання тепер зі мною назавжди. Я обираю справжні цінності життя. Статут, написаний кров’ю, розуміють лише рівні рівному.
Що було найважчим?
Найважче було зрозуміти, що я вже інша, і потім прийняти себе нову.
Які у вас мрії зараз?
Стати військовим психологом. Допомагати таким, як я. Для цього навчаюся тепер в університеті за спеціальністю Психологія. Посадити затишний сад. Та нарешті, дописати свою книгу «На дотику
війни, бути тут і зараз» про бойових побратимів та посестер. Вони заслуговують, щоб світ пам’ятав їх героїзм.
Чи змінилися ваші життєві цінності?
Так. Я втратила інтерес до улюбленої справи життя: шити та красиво одягати людей. Воно стало не важливим. Розуміння самої цінності життя та допомагати його зберегти, стало очевиднішим і
ціннішим.
Що б ви хотіли сказати людям, які зараз переживають війну?
Будь-яка війна починалася і закінчувалася. Закінчиться і ця. З кривавими незворотніми втратами та нескінечним горюванням. Буде ще важче у післявоєнний час відновлення та становлення нас, як
народності та Держави вцілому. Нас чекає ментальна війна в середині нас самих. Тому бойове завдання максимально вижити в тому пеклі і шукати гармонію в собі та зі світом, залишатися людяними та
емпатійними попри все. Залишатися на одинці зі своїм горем забороняється: шукайте тих, хто поруч і готовий чути вас та любити вас такими, якими ви є Благородними Душами нескінченної Любові.
Записав Ярослав Карпець
Залишити відповідь