Війна, театр і психологія зливаються в одну історію: режисерка, військова та психологиня Галина Стричак готує прем’єру п’єси “Та, що тримає надію” – мелодрами-абсурду, написаної за реальними жіночими історіями 24-ї окремої механізованої бригади імені Данила Галицького. 25-26 лютого на сцені Львівського академічного обласного театру ляльок оживе постановка для дорослої аудиторії, яка відкриє новий вимір жіночої сили й незламності.
Про шлях до цієї прем’єри та особисті сенси авторки журналісти Успіх in UA дізналися під час ексклюзивного інтерв’ю з пані Галиною.
Добридень! Розкажіть, будь ласка, коли та як Ви почали займатися психологією? Що вплинуло на вибір саме цього роду діяльності?
Інтерес до психології був зі мною завжди. Я спостерігала, як люди, проходячи через складні події, переживають внутрішні трансформації, що впливають на їхні рішення та внутрішній стан. Переломним моментом стало повномасштабне вторгнення. Війна оголила багато внутрішніх травм, страхів і втрат.
Коли Ви вступили до лав ЗСУ? Що вплинуло на Ваше рішення і як взагалі війна змінила Ваше життя?
Повномасштабне вторгнення кардинально змінило життя кожного з нас. Хоча війна для України триває значно довше, саме 2022 рік став точкою неповернення. Я усвідомила, що бути військовим психологом, залишаючись у тилу, для мене – така собі історія. Важливо бути поруч, у реальному контексті служби, розуміти стан військових не теоретично, а зсередини. Саме це і стало визначальним у моєму рішенні вступити до лав ЗСУ. До цього я пройшла багато навчальних курсів, здобула магістерську освіту, але зрозуміла: жодна теорія не замінить живого досвіду й безпосереднього перебування в середовищі, де люди щодня живуть у стані війни.
Що для Вас означає бути психологинею у військовому середовищі?
Постійне професійне зростання, глибокий досвід і щоденну роботу з реальними людськими станами в умовах, де помилка може коштувати надто дорого.
Як Ви поєднуєте службу з творчістю та психологічною практикою?
Насправді моя служба і є психологічною практикою – щоденною, живою. А з творчістю все досить просто й водночас по-своєму кумедно: поєдную її там і тоді, де це можливо. Головне, щоб був інтернет, бо без нього навіть натхнення не завжди виходить на зв’язок, не кажучи вже про онлайн-репетиції.
Коли та як Ви почали займатися режисерською діяльністю?
Дуже давно, ще будучи студенткою акторського відділення.
Які теми Вам найближчі як режисерці? Хто з режисерів чи митців надихає Вас?
Глибини людської підсвідомості.
Надихають Параджанов, Тарантіно, Ларс фон Трієр, Френк Дарабонт, Девід Лінч.
На жаль, Ларс фон Трієр дуже двояко висловлюється щодо війни в Україні. Взагалі є дуже багато режисерів і митців які мене надихали, але після повномасштабного вторгнення само собою відбулося переосмислення хто є хто. Творчість не може бути над. Дуже легко переступати межі, не маючи принципів. Тому багато хто зник з мого поля зору.
Як народилася ідея написати п’єсу “Та, що тримає надію”?
Це спільний проєкт з Львівським управлінням культури, Львівським театром ляльок і Об’єднанням родин зниклих та полонених захисників 24 ОМБр, які звернулися в управління культури з проханням створити виставу, як нагадування для тих хто досі продовжує жити “в своїй бульбашці”.
Мелодрама-абсурд створена з реальних історій жінок 24-ї окремої механізованої бригади імені Данила Галицького — тих, хто зберігають у собі голоси чоловіків, батьків, братів і синів, що перебувають у полоні або зникли безвісти.
Розкажіть про драматичну основу цієї вистави.
П’єса народилася з правдивих свідчень жінок, чиї рідні пішли на війну, зникли безвісти або перебувають у полоні. У процесі роботи були зібрані десятки монологів і розповідей, які стали живою тканиною драматургії. Мелодрама дає простір емоціям, абсурд – відображає нелогічність і фрагментарність реальності, в якій жінки живуть «між новинами» про своїх рідних.
Що для Вас означає образ «Та, що тримає надію»?
Це про жінок, які не просто сподіваються на щось чи на когось, а навчилися фізично тримати свою надію в руках. Слово «тримати» тут – це фізична дія, а не абстрактне поняття. Вони не відчувають – вони тримають.
Назва п’єси й вистави обговорювалася з жінками, і для мене дуже важливо з повагою ставитися до їхнього вибору.
Що б Ви хотіли донести до людей через свою п’єсу?
«Твій, мій, наш біль нікого не цікавить…
Але зараз – про те, щоб нас пам’ятали»Вистава «Та, що тримає надію» – це простір голосів жінок, які щодня борються за своїх рідних і за те, щоб суспільство не втрачало увагу, співчуття й пам’ять. Театр у цій роботі стає тим місцем, де історія не зникає, не тьмяніє і не розчиняється в новинах — вона живе й нагадує про себе знову і знову.
Чи плануєте Ви залучати військових жінок до процесу постановки або обговорення?
Ми плануємо зняти документальний фільм, у якому будуть і свідчення жінок, і уривки з репетицій.
Залучати жінок безпосередньо до вистави, на мою думку, неправильно. Завжди мають бути межі. Має бути повага до болю та боротьби кожної людини. Тому фраза «чужий біль» в контексті цієї вистави взагалі недоречна.
Які виклики виникають у підготовці прем’єри зараз?
Наразі я проводжу репетиції в онлайн – форматі, це є найскладнішим для мене, особливо коли інтернет постійно зникає. Такий досвід я отримую вперше.
Які плани на майбутнє маєте?
Планів багато. Але перший план на порядку денному, – це перемога.
Дякую за розмову. Бажаю втілення всіх задумів. І нехай якнайшвидше настане мир в Україні.
Для довідки
Назва вистави: “За межею…”
Творча команда вистави:
- Режисерка та драматургиня. Діюча військова, психологиня, керівниця Львівського осередку Міжнародної асоціації психологів та тренерів-експертів. — Галина Стричак
- Художниця-сценографиня, художниця з костюмів — Оксана Шпакович
- Художник по світлу — Євген Петров
- Композитор — Микола Хшановський
Акторський склад:
- Мар’яна Бовцайло
- Наталія Дяченко
- Слава Курилко
- Тетяна Лубенець
- Софія Мокрик
- Анна Назаревич
- Ірина Остюк
- Анжела Семчук
- Володимир Чухонкін
Авторка інтерв’ю – Вікторія Савченко, Успіх in UA
Залишити відповідь