“Андріївський узвіз. Ліхтар. П’єро” – це нова вистава в репертуарі відомого столичного театру. Це другий спільний проєкт Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша і відомого всім киянам академічного театру “Колесо”. Днями відбулася прем’єра цього театрального дійства в камінній залі на вулиці Андріївський узвіз, 8.
Основою для створення спектаклю стала п’єса Сергія Павлюка “Монолог актриси”. Сергій Павлюк є не тільки автором цього драматичного твору, а й відомим українським режисером, який служить театру вже довгий час. На 2025 рік налічується вже 141 його режисерська робота. Митець відзначений цілою низкою відомих театральних відзнак, присвоєно орден “За Мужність III ступеню”, медаль “Хрест Свободи”.
Пан Сергій реалізував постановки в театрах України, Румунії, Польщі, Франції, Угорщини та Португалії. Український режисер ставив як зарубіжну класику: твори Вільяма Шекспіра, Альбера Камю, Бертольда Брехта, Cлавомира Мрожека та інших, так і українську класику: Івана Котляревського, Миколу Гоголя та інших.
Авторкою ідеї створення прем’єрної вистави виступила народна артистка України Ірина Кліщевська. Нова робота українського режисера і водночас драматурга Сергія Павлюка занурює глядача в непростий шлях народження й зростання артистки в українських реаліях. У виставі дуже щиро й красномовно, інтимно й сповідально мовиться про актрису. Хто ж послужив прототипом цієї діячки мистецтв? Невідомо.
Роль актриси у виставі грає заслужена артистка України Олександра Тарновська. Її партнером на сцені, виконавцем ролі сина актриси й асистентом режисера спектаклю є В’ячеслав Шеховцов. Сценографію втілив Олег Пустовіт, художником по костюмам є заслужена художниця України Ольга Гоноболіна із Херсона. У виставі також лунають вірші херсонської поетки Тетяни Коломоєць.
Зростання артистки в професійному ключі відбувається через…харасмент. Це популярне нині слово у всіх на вустах через сумновідомий скандал із одним столичним режисером. Виявляється харасмент – це явище народилося не зараз, а побутувало ще за радянського союзу. Правда, назву мало геть іншу. Героїня потрапляє в поле зору ласого до загравань й залицянь немолодого режисера, вміло викручується з цієї ситуації завдяки власній наполегливості, відсутності страху перед оточенням, сильному характеру та стійким життєвим принципам.
Героїня на сцені – сильна, непокорена, хоробра жінка. Вона не боїться протистояти харасменту, не страшиться покинути улюблену справу – служіння Мельпомені заради…кохання. Вона самовіддана, закохана в математика, який бореться проти системи. І система намагається стерти цього геніального й дивакуватого математика на порох, але й тут ця жінка покинула все заради кохання й не може насолодитися цим солодким почуттям, бо їй знов потрібно боротися вже проти системи. Всю виставу актрису супроводжує образ П’єро: вона сама у гримі П’єро, вона оповідає фрагменти своєї життєвої історії за допомогою ляльки П’єро. Цей образ переслідує героїню вистави впродовж усього життя, вона постійно втілює його на сцені. Сама ця традиційна маска італійського народного театру зазнавала різних трансформацій у історії театру, живопису, літератури. У виставі П’єро також трансформується: актриса знімає його одяг і витирає грим. Зміна ролей переслідує акторів, це їх професія – жити життям своїх персонажів. І під кінець життя згадуються найкращі ролі, і П’єро одна з них.
Ярослав Карпець
Залишити відповідь