Вчені пояснюють, що одомашнення собак відбулася приблизно 20 тисяч років тому, але генетичний обмін із вовками відбувався і пізніше — протягом останніх кількох тисяч років, пише Успіх in UA.
За словами Логана Кістлера, куратора Музею природної історії Смітсонівського інституту та співавтора дослідження, це не означає, що «вовки приходять у ваш дім і схрещуються з вашим собакою», повідомляє techno.nv.ua.
Аудрі Лін з Американського музею природної історії, провідна авторка дослідження, зазначила: «Раніше вважалося, що для того, щоб собака була собакою, у ній майже не може бути ДНК вовка».
Дослідники проаналізували тисячі геномів собак і вовків з відкритих баз даних. Виявилося, що понад 64% сучасних порід мають вовче походження.
Навіть маленькі чихуахуа несуть близько 0,2% вовчої ДНК. «Це повністю логічно для тих, хто має чихуахуа», — жартує Лін.
Найбільше вовчої ДНК виявили у вовкодавів чехословацьких та Саарлузівських — до 40%. Серед домашніх собак найбільш «вовчими» були гончаки Grand Anglo-Francais Tricolore — близько 5% ДНК вовка. Вівчарки, салюкі та афганські хорті також мали значну частку вовчої ДНК.
Дослідження показало, що всі сільські собаки, які живуть поруч із людьми, але не є домашніми улюбленцями, теж мають вовче походження. За припущенням Кістлера, сільські собаки, які більше контактують із вовками, могли передавати вовчі гени далі.
Читайте також: У Греції вперше зафіксували появу гібрида вовка та собаки
Вчені також порівняли генетичні дані з описами характеру порід. Породи з малою кількістю вовчої ДНК частіше вважаються дружелюбними, слухняними та ласкавими. Собаки з більшою часткою вовчої ДНК схильні бути обережнішими до чужих, незалежними, зарозумілими або одинаками. Кістлер наголосив, що ці описи не прогнозують поведінку конкретної собаки.
Дослідження також показало, що вовчі гени могли давати собакам переваги в певних умовах. Наприклад, тибетські породи, як Лхаса Апсо, мають ген EPAS1, який допомагає жити на великих висотах — такий же ген є у тибетських вовків.
Залишити відповідь