У рамках проєкту “Повномасштабка” зробили інтерв’ю з жінкою, професійний шлях якої докорінно змінився після російськoї агресії проти нашої Батьківщини. Пані Олена до 24 лютого 2022 року була столичним менеджером, а після цієї чорної й трагічної сторінки в історії сучасної України стала писати…іронічні детективи. Для Олени Воротнікової війна стала поштовхом розпочати власний творчий шлях, творчо виражати себе в книгах, професійно зростати в письменстві. Про такий крутий поворот долі ми й поспілкувалися в інтерв’ю для Інтернет-видання Успіх in UA.
Ранок 24 лютого 2022 року
Я перебувала у відрядженні на підприємствах «Павлоградвугілля». Мій робочий проєкт стосувався безпеки праці, а потім планувала повернутися до київського офісу вже за тиждень. Але, як ви розумієте, той ранок перекреслив не лише робочі плани, а й усе подальше життя.
Шок війни
Окрім цього приголомшливого шоку, який був абсолютно несподіваним, емоційний стан погіршився після спілкування з керівником департаменту. Він чітко дав зрозуміти, що стратегічні проєкти більше не на часі… Це було важко усвідомити.
Дзвінок від доньки
Майже одразу зателефонувала донька. Її голос був сповнений істерики, яка межувала з депресією. Доня сказала, що розпочалася війна, “русня” напала. Першочерговим завданням було врятувати її та двох маленьких онуків. Це не потребує пояснень.
Ситуація навколо у перші дні вторгнення
Сирени вили цілодобово, над головами літали військові літаки. Подруга з сином рішила виїхати за кордон. Наша сім’я переконала її залишитися, хоча самі виїхали на західну частину України. Поїхали на декілька тижнів із надією на швидке закінчення війни. Та повернулися додому, коли стало зрозуміло, що за два-три тижні війна не вщухне.
Моменти відчаю
Звісно, моменти безвиході були. Їх було чимало. Триматися допомагала насамперед необхідність піклуватися про рідних. Я почала писати, щоб остаточно не втратити здоровий глузд. У кожну літеру вкладала свій біль, відчуття безвиході, спогади про мирне життя та мрії про майбутнє, про мир.
Підтримка в новому починанні
Першою мене підтримала шеф-редактор журналу «GOSSIP». Вона публікувала все, що я писала на електронному сайті журналу, бо друкована версія глянцю з початку повномасштабного вторгнення не виходила. Оскільки до цього ніколи професійно не писала, зрозуміла, що мого власного розуму та натхнення замало. Тому почала вчитися письменницькій майстерності, сценарній справі, просуванню книг, вивчала правила написання детективів та любовних романів. Вже у січні 2024 року тримала в руках свою першу книгу – «Марта: режим детектив», написану в жанрі іронічного детективу.
Війна і близькі люди
На щастя, мої рідні та близькі, які воюють, живі. І за це я щодня дякую Богу.
Зміна світогляду й надія на майбутнє
Коли в травні 2022 року наші Збройні Сили України відігнали ворога від Києва, я поїхала забрати свої речі зі зйомної квартири. Відвідування Хрещатика було для мене обов’язковим пунктом. З подругою зустрілися на Майдані і були вражені. Зеленого газону, який завжди прикрашав цю площу, вже не побачили. Натомість, усюди були маленькі жовто-блакитні папірці, які під подихом вітру шелестіли, наче хотіли нам поскаржитися. У той момент до нас підійшла молода волонтерка і протягнула прапорець із фломастером, запропонувавши написати імена загиблих знайомих, вставити прапорець у землю. Цей маленький прапорець наче обпік мені пальці. Я швидко повернула його дівчині зі словами: “Дякувати Богу, рідні живі!”. Саме усвідомлення того, що мої близькі живі, навіть ті, хто на фронті, давало мені надію.
Читайте також: “Тома, забирай дітей. Війна”: інтерв’ю з Тамарою Цикаленко
Повернення до нормального життя
Думаю, що повернення до “нормального” життя – це процес, який триває. Найважчим було звикнути до думки, що війна стала частиною нашої реальності, але при цьому не дозволити їй повністю поглинути себе.
Зміна професії
Письменництво стало для мене постійним викликом, своєрідним “слабо”. За ці три роки війни маю безліч публікацій, перемоги в літературних конкурсах, дві видані книги. Зараз міркую над новими жанрами, хочу випробувати себе. А мрію про прості речі: писати свій черговий любовний роман на ноутбуці, закинувши ноги на стіл і вдихаючи повітря морського бризу…
Переживання й “звикання” до війни
Щодо тих, хто зараз переживає війну… Звикнути до війни – погана звичка. Але ми, українці, звикли до неї і намагаємося не відкладати життя на потім, бо цього “потім” у нас може і не бути. Це всі зараз усвідомлюють. Цінуємо кожну мить, кожну годину свого життя і з нетерпінням чекаємо на закінчення цієї жахливої війни.
Побажання наостанок
Все буде Україна!
Ярослав Карпець
Фото Олени Воротнікової
Залишити відповідь