На одному з київських форумів познайомився з пані Ксенією Шабельник. Коли вона почала розповідати про себе, то я зрозумів, що це виняткова особистість і її історія в рамках проєкту Повномасштабка буде цінною й цікавою для українців. Отже, пропонуємо до уваги цю історію незвичайної, творчої, активної й свідомої жінки під час війни росії проти України.
Вітаю! Дякуємо, що погодилися поділитися своєю історією. Давайте почнімо з мирного часу. Яким було ваше життя до 2014 року?
Вітання! До 2014 року мені було 31, а сину — вісім. Тоді здавалося, що я достатньо знаю, але ще не втратила жагу до змін. У мене була купа амбіцій, досвід в архітектурі, я була членом Асоціації художників Донецька та Спілки творчих у Макіївці. Виставки, проєкти, власний шлях у декоруванні скла — це була моя стихія, моя творча територія, де я тільки починала ставати кимось більшим, ніж просто архітектором. Творчість йшла паралельно з основною роботою: вдень — проєкти, креслення, переговори, а ввечері — скло, фарби, експерименти. Все це з головною «посадою» мами. Ми з чоловіком розвивалися кожен у своїй сфері, обговорювали ідеї за вечерею і навіть сперечалися, бо обоє вірили у свої справи.
Коли ви відчули, що щось змінюється? Як події 2014 року вплинули на ваше життя?
Раптом усе, що було таким звичним і передбачуваним, почало змінюватися. Втрата частини заробітку в Донецьку стала потрясінням не стільки через гроші, скільки через відчуття, що ґрунт під ногами розмивається. Спочатку це здавалося тимчасовими труднощами. Ми всі ніби намагалися переконати себе, що це просто перехідний період. Але тільки згодом я зрозуміла: це була підготовка. Мій світ уже почав розхитуватися задовго до 2022 року, просто тоді я ще не бачила тріщин. Мій світ змінився після 2014-го. Те, що я любила, те, в чому бачила себе, раптом стало недосяжним. Двері зачинилися назавжди.
Як ви знайшли себе в цих нових умовах? Чим ви зайнялися після 2014 року?
Коли один розділ життя закривається, ти стоїш перед вибором: залишитися в точці неповернення або знайти новий шлях. У 2015 році я несподівано для себе занурилась у нову роль — стала викладачкою спецдисциплін у галузі графічного дизайну. Це був інший ритм, інше середовище, інші виклики. Я звикла працювати з простором, а тепер переді мною сиділи живі, допитливі очі студентів. Спілкування з ними стало вибуховою хвилею! Я не просто викладала — я відкривала для себе новий світ. Я знаходила натхнення в не очевидних ситуаціях, у маленьких перемогах студентів, у їхньому запалі. Саме серед них почав зароджуватися рух, який згодом переріс у спільноту, що підтримуватиме дітей, підлітків та молодь, серед яких буде лідером і мій син. Я отримала сертифікат архітектора, що відкрило нові можливості: власний бізнес, нова самостійність, свобода вибору. Викладання принесло неочікувані результати: я почала формувати свій стиль, свою мову в професії. Я вже не була тією людиною, що у 2014-му.
Перенесемося у 2022 рік. Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?
Мені було 39, сину — п’ятнадцять. Я дуже добре пам’ятаю цей день. Усі емоції, думки, дії — вони досі живуть у мені. Вечір 23 лютого. Лягаючи спати, я не думала про війну. Це ж просто неможливо. XXI століття. Розвинений світ. Люди, які знають ціну життю, не можуть почати таке жахіття. Але… 24 лютого о п’ятій ранку я прокидаюся від вибухів. Я довго лежу, прислухаючись, намагаючись збагнути, чи це мені здається. А потім мозок спрацьовує так, ніби увімкнувся давно підготовлений сценарій дій. Розгубленості не було зовсім. Чітке планування: син у школу не піде, це небезпечно; спочатку на заправку, потім до магазинів. Я відповідала за дитину та мале щеня. Страху не було. Чоловік був у відрядженні в Києві, а я — в Костянтинівці. Я думала, що готова. Що це як у 2014-му. Але я ще не знала, як помилялася про масштаби.
І ви одразу включилися у волонтерську діяльність?
Мені здається, що з самого початку я зрозуміла, що мій фронт — це інформація та координація. Волонтерські чати, перевірка джерел, пошук інформації, правильне застосування отриманого, опрацювання та аналіз запитів… Мій досвід відіграв важливу роль, я зрозуміла, що довіряти всьому не можна. Потік дезінформації вражав! Я швидко вчилася відрізняти правду від вигадки. На третій день мої навички комунікації стали дуже потрібними. До мене звернулася колишня студентка, яка була у чужому місті. За 15 хвилин я знайшла для неї потрібну інформацію, і вона була у безпеці. Я вперше усвідомила, що можу більше! Мої знайомства, зв’язки з форумів, конференцій — усе це несподівано стало важливо-потрібним. Я почала поєднувати людей, створювати нові комунікації. Я майже не спала, але мозок працював неначе годинник, генерував нові ідеї. Я постійно була на зв’язку, шукала потрібне, передавала інформацію далі, перевіряла.
Ви також згадуєте про участь підлітків у кіберфронті. Як ви ставилися до цього?
Я спостерігала за підлітками, моїми підопічними, дітьми, які були частиною моєї спільноти — вони шукали, чим можуть бути корисними. Я бачила, як їхні думки змінюються, як зростає їхнє бажання діяти. Я розуміла, що їх треба спрямовувати. Тоді я вперше серйозно дізналася про сферу ІТ. П’ятнадцятирічні працювали на рівні з дорослими фахівцями. Я розуміла, що на мені величезна відповідальність, але я не мала права їх зупиняти. Я дозволила своєму синові рухатися в цьому напрямку, попри можливе нерозуміння. Я пам’ятала 2014-й… Я знала, чим це могло закінчитися. Ми спілкувалися дуже обережно, навіть з перевіреними людьми. Відчуття було таке, ніби всі учасники партизани. Коли на телебаченні вийшов сюжет про школярів, які виступили на кіберфронті, я пишалася своїм сином, бо це був його дорослий вчинок, його вибір!
Як ви пережили період, коли ваш чоловік отримав повістку і вам довелося покинути дім?
Чоловік отримав повістку 17 березня 2022 року, у четвер. У п’ятницю о 8:00 ранку я привела його у військкомат. Подальший зв’язок — як у шпигунському фільмі. Життя ділиться на “до” та “після”. Повне усвідомлення, що це не 2014 рік, прийшло у момент, коли я залишилася одна — без чоловіка, без звичних точок опори, із зовсім іншим рівнем відповідальності. Тоді, у 2014-му, я втрачала можливості, комфорт, творчий простір. Зараз я можу втратити майбутнє. Не своє, синове. Я намагалася бути раціональною: залишитися означає приректи сина на життя у війні, без перспектив. Я прийняла рішення: їхати. Не знаючи, як далеко, що буде далі. Сподіваючись тільки на свою інтуїцію. Паралельно мені прийшов запит від молодої жінки з дітьми, яка потребувала допомоги. Я знайшла можливість організувати гуманітарну допомогу, хоча магазини були порожні. Я вперше вирушила у таку довгу мандрівку за кермом. Останній погляд на свій будинок — без сліз, без пафосу. Просто факт: я залишаю все! У мене маленька валіза. У сина рюкзак. У собаки подушка. Все інше у багажнику — волонтерська допомога, не моя. У Жовтих Водах я зупинилася в родині. Досі пам’ятаю їхні обличчя, голоси, тепло. Це молода пара з двома дітьми. Вони не просто відчинили двері свого дому — вони відкрили серце. У світі, який руйнується, вони зберегли людяність.
Як ви опинилися в Києві?
Дорога через Київ була транзитом. Я планувала перепочити, перевести дух, але по дорозі надійшло сповіщення: чоловік у шпиталі. Я знаходжу тимчасовий прихисток, який згодом стане для мене майже постійним. Я залишилася, бо це був єдиний шанс побачитися. Це означає, що Київ тепер не просто зупинка. Життя змінюється але одна річ залишається незмінною: я продовжую допомагати.
Осінь 2022 року. Які ваші відчуття в цей період?
Осінь 2022-го. Мені 40, сину — шістнадцять. Люди повертаються, звикають до повітряних тривог, навчаються жити поміж втрат. Але я частіше ловлю себе на відчутті, що це якийсь дивний, затяжний сон. Ніби от-от прокинуся і все буде, як раніше. Я дивлюся на вулиці, на рух у місті, на події, на буденність, що повертається, і не можу повірити, що все це реальність. Але реальність має свої докази. Є речі, про які я не можу говорити. Тоді не могла, бо це було небезпечно для чоловіка. Тепер не можу, бо досі так відчуваю присутність небезпеки. Я навчилася не довіряти. Але є інше життя. Попри все, мій син успішно вступає до коледжу, відзначений за свої досягнення, бере участь у доленосному міжнародному обміні. Я зробила для нього все, що могла: знайшла можливість, відправила, захистила, вберегла. Не зламала характер підлітка, м’яко та рішуче направила всі корисні здібності у потрібне річище. І від цього мені легше дихати. Але досі дихається уривчасто. Мені сорок. Я зустрічаю свій день у самотності, яка важить більше, ніж будь-який біль. У грудях порожнеча. Мої сили закінчилися, а я не знаю, як їх відновити. Раніше мене тримав адреналін. Тепер він не працює.
У 2023 році ваші функції у волонтерстві змінилися. Розкажіть про це. І про новий удар, який ви пережили.
Інформаційна боротьба поступово відходить у минуле. Але діти, підлітки та молодь досі тут, і вони потребують чогось іншого — можливостей. Я розумію це і змінюю вектор. Тепер моя діяльність — це освіта. Це форуми, проєкти, заходи, гранти. Я вчуся шукати ресурси, писати заявки, знаходити способи дати молоді шанс. Бо якщо ми не подбаємо про них зараз, майбутнє може виявитися втраченим. І ось, коли я вже починаю вірити, що нарешті знаходжу рівновагу, приходить черговий удар. Липень 2023-го. Звістка про поранення чоловіка. Не можу чітко описати емоції у той момент. Пам’ятаю тільки, що мозок спрацював так само як у лютому 2022-го: чіткий план, холодний розрахунок. Без паніки. Без сліз. Тільки алгоритми дій. Цей період найважчий. Я відчуваю, що балансую на краю. Я усвідомлюю, що мені потрібна допомога. Але фахівця я не знаходжу. Тож починаю вивчати методи самодопомоги та підтримки ментального здоров’я самостійно. І щось змінюється. Я більше не просто намагаюся триматися. Я знаходжу сенс. Я об’єднала спільноту: дітей, підлітків, молодь, жінок з маленькими дітьми, більшість з них внутрішньо переміщені, з Донеччини — усіх, кому потрібна підтримка. Я шукаю можливості для них, створюю простір, де вони можуть зростати, вчитися, знаходити силу. Вони мене не просто надихають, я підхоплюю запити та розвиваюся сама. Це вже аксіома: завтра може не бути. Тому діяти треба сьогодні.
Читайте також: Політна вистава звучить легко й надихаюче: інтерв’ю з актрисою Марією Давиденко
Як ви бачите своє життя зараз, у 2024-2025 р.р., і своє майбутнє?
Мені 42, сину 18. Іноді здається, що прожито цілу вічність, іноді що все ще попереду. Я виросла над собою так, як ніколи не могла б уявити у звичайному житті. Те, що раніше здавалося непосильним, тепер частина мене. Я навчилася діяти в критичних умовах. Я здобула нові навички. Я відчуваю свою значущість. Але водночас усе, що було для мене у професійному житті, стало крихким та нестабільним. Я дуже люблю свою справу, але вона більше не наповнює мене, не приносить доходу. Більшість доходу, а якщо чесно, то все, йде на лікування чоловіка. Світ ніби звужується. Червень 2024-го. Данилу виповнюється вісімнадцять. Він повністю самостійний, впевнений. Я бачу, що зробила все правильно. Мій шлях був не марним. Але в мені немає тієї радості, яка могла б бути. Є вдячність, полегшення, гордість. Але разом із тим тиша всередині: глибока, гнітюча. Здоров’я чоловіка погіршується, і я відчуваю, як щось ламається. Цей тягар я несу мовчки. Липень 2024-го. Я дізналася про втрату дому. Це купа цегли, уламки спогадів. Я вже давно з ним попрощалася. Ця втрата вже не рве мене так, як могла би раніше. Може просто закрито… Серпень 2024-го. Я отримую грант та старанно навчаюся. Отримую водійське посвідчення. Тепер я водійка вантажівки. Це не просто навичка — це гарантія, що я завжди зможу подбати про себе. Я планую свій будинок возити із собою. Я зможу у будь-яких умовах подбати про себе, діяти, не залишуся в куті, без варіантів. Я більше не боюся викликів, я довела собі, що зможу витримати більше, ніж здавалося. Я живу так, ніби кожен день останній. Але ситуація нестабільності з чоловіком виснажує мене до межі. Я ще стою, але щоразу відчуваю, як хитається під ногами ґрунт. Я більше не будую далекоглядних планів. Тепер планування — це не про майбутнє, а про виживання. Я вчуся тримати ідеальний баланс між здоровим глуздом і хаосом. Іноді мені здається, що я вже навчилася жити у власному закритому світі, де мені безпечніше, де є ілюзія контролю. Я дозволяю собі будь-які емоції. Я більше не хочу нікому донести свою правду, не сперечаюся, не пояснюю. Я живу останнє життя. Не для когось. Не для ідеї. Для себе.
Спілкувався Ярослав Карпець
Залишити відповідь