З пані Наталією я особисто не знайомий. Ми познайомилися вже в рамках проєкту “Повносмаштабка”. Історія арттерапевтки Наталії Шумської зацікавила мене своїм драматизмом, трагічністю, оновленням і боротьбою, поступом до самопізнання й самозцілення. Це одне із найщиріших, найщемкіших інтерв’ю в рамках цього проєкту, яким ми ділимося з читачами.
“Довоєнне життя — це кохання… Довоєнне життя — це частина мого серця”
Довоєнне життя. Як воно виглядало? Чим займались, де жили? Якими були мрії?
Коли почула це питання — завмерла. А далі… тепла хвиля спогадів. Довоєнне життя — це кохання. Глибоке, живе, справжнє. Ми з чоловіком росли разом і вчилися бути щасливими у парі. Це було жіноче щастя — не вигадане, а прожите. Діти, традиції, щоденні турботи, наші розмови до ночі, плани на майбутнє. Мріяли, що коли діти виростуть, відкриємо світ через подорожі. Що у вісімдесят будемо танцювати бачату, щасливі й закохані. Було по-різному. Але ми завжди обирали одне одного. І будували своє РАЗОМ. Довоєнне життя — це частина мого серця. І воно досі в мені.
“Душа кричала про біду, а мозок не вірив…”
Як дізнались, що почалась війна?
Душа кричала про біду, а мозок не вірив… За вікном чорний туман і глухі удари. Серце калатає. Я завмерла. Діти, прокидайтесь… Війна прийшла. Тепер вони кажуть: “Мама тоді прокричала — ВІЙНА!”. Було страшно. Душа прагнула захисту. Але разом зі страхом у мені народився дух воїна. Ми вирішили залишитись і допомагати. Так наша сім’я стала на захист Києва. Ми не мали зброї, але мали руки й серце. Я зібрала жінок, і ми ліпили вареники для ТРО, ДСНС наших захисників. Через тісто передавали тепло, любов і віру. У нашій маленькій квартирі люди знаходили опору, домашній спокій, мотивацію. Ночами малювала нейролінії, щоб хоч трохи зберегти спокій і силу. І цього було досить, щоб жити далі. Заради дітей. Заради міста. Заради перемоги.
“Було відчуття повної безвиході”
Під час наступу темрява була не лише навколо, вона проникала всередину. Звістки про насильство, ґвалтування, захоплення наших територій рвали душу. Було відчуття повної безвиході. Таке, ніби час завмер, а дихати стало боляче. І все ж я жила.
“Нейролінії”
Що допомагало вам у стресовій ситуації?
Нейролінії. Коли нічого не мало сенсу, коли руки тремтіли, я брала фломастер й починала малювати. Лінії йшли туди, куди вело серце. Вони витягували біль, тугу, крик. Малювання відкривало простір для світлого, для віри. У кожній лінії була надія, бо я знала — ми переможемо. Силу давали слова мого чоловіка «ти моя дівчинка, люблю, ми зможемо», любов та підтримка. Наші цінності — сім’я, тепло, довіра — стали нашою опорою. Ми були разом. І це стало прикладом для інших. Я зустрічала людей, які ставали янголами. При слові «волонтер» мені поступалися місцем у черзі. Коли я питала, з чим ліпити вареники, приходили ті, хто приносив усе необхідне. Всесвіт відповідав. Добро йшло до добра. Я ще була сильною. Емоційно, душевно. І черпала силу в людях, які були поруч, які потребували мене. У тих, кому я могла допомогти. У цьому було моє світло. Війна змінила мене. Фізично — так. Було виснаження та безсоння. Ще навчилася бачити головне. Цінувати миті. Обійми. Очі. Тишу. Життя. Я вистояла не тільки завдяки собі. А завдяки всім, хто був поруч. Завдяки Любові. Вірі. Людяності.
Читайте також: “Тома, забирай дітей. Війна”: інтерв’ю з Тамарою Цикаленко
“Війна забрала його назавжди”
Я вірю в перемогу. Вірю всім серцем. Але разом із вірою прийшла найглибша втрата — мого коханого чоловіка. Волонтерства йому було замало — він пішов добровольцем, захищати рідну землю. З цього моменту моє життя кардинально змінилось: допомога бригаді, збори, очікування дзвінка. Він завжди був на нулі, і мій телефон буквально вріс у руку — я не могла пропустити жодного гудка. Ми говорили про все — про танки, смерть, дощ, вечерю… Я передавала йому свою енергію, віру, тепло. Дихала за нього тоді, коли йому вже не вистачало сил. Ми мріяли про подорожі, перемогу, наше життя після всього. Він обіцяв повернутись і станцювати зі мною бачату… Але війна забрала його назавжди.
Моє серце наповнене ніжною любов’ю і водночас — чорною дірою. Як я витримала? Не знаю. Коли принесли похоронку — моє тіло розірвалось на молекули. Мікроінсульт, втрата памʼяті, депресія, лікарі… Але я вирішила — хочу жити. Не бути тягарем для синів. Я почала вчитися — психотерапія, арттерапія, нейромалювання. Пройшла шлях втрати і тепер допомагаю іншим жінкам пережити своє. Стала співавторкою двох книжок, пишу вірші, велику книгу про нас і про те, що таке жіноче щастя і як повернути себе після втрати. Я знаю, що таке бути щасливою у парі. А тепер вчуся бути цілісною. Не мовчу. Говорю на конференціях, даю інтерв’ю, нагадую світу: війна триває. Продовжую малювати.
Нейролінії — мій спосіб говорити з душею, із Богом, із Всесвітом. Це дотик до себе. Це шлях до життя. А також провожу зустрічі для вдів, жінок, які втратили ґрунт під ногами. Нейромалюнок — це більше, ніж просто лінії на білому аркуші. Це діалог з собою. З тілом. І, можливо, з чимось вищим… Із Всесвітом, який чує. Коли рука веде хвилясту лінію, зникає напруга. Зникає тривога. Тіло дихає глибше. Заокруглення допомагають вирівняти внутрішні конфлікти. Доданий колір — це ніби ковток повітря, який наповнює силою, вірою, спокоєм. Це практика, що повертає до себе. До моменту. До життя. Нейролінії лагідно переписують досвід у голові. Вони створюють нові нейронні зв’язки, нові образи, нові відчуття. І, малюючи, ти раптом помічаєш — стало тихіше. М’якше. Світліше. І в тебе ще є сили йти далі. Не попри біль, а з ним. Але — не одна.
Побажання тим, хто зараз переживає війну…
Не втрачаємо віру. Навіть у темряві є світло.
Спілкувався Ярослав Карпець
Фото Наталії Шумської
Залишити відповідь