Представники Національного військово-історичного музею України показали німецьку ручну гранату «на палиці» часів Великої війни, яка стала першою у модельному ряді гранат із сімейства Stielhandgranate, що дістали назву «колотушки» або «товкачки», пише Успіх in UA.
Про це йдеться на офіційній сторінці музею у Facebook.
Історія почалася у 1915 році. На той час Німецька імперія вже мала на озброєнні кілька зразків литих чавунних гранат, однак армія вимагала їх дедалі більше — дешевших та зручніших для метання.
Сама ідея вибухівки на палиці була породжена солдатськими імпровізованими гранатами, які робили ще у 1914 році по обидва боки фронту. Бляшанки наповнювали вибухівкою і прив’язували до шматка дошки. В англомовному середовищі такі саморобки називають «гребінцями» (hairbrush grenades).
Тож навесні 1915 року було розпочато роботу над новою гранатою для німецької армії, а вже восени того ж року вона почала надходити до війська.
Stielhandgranate M1915 (буквально — «палицева ручна граната зразка 1915 року») започаткувала цілу епоху гранат, що асоціюються з Німеччиною в обох світових війнах.
Виробництво Stielhandgranate M1915 було децентралізованим: її випускали десятки приватних заводів та армійських арсеналів по всій Німеччині, а згодом і в Австро-Угорщині. Тому існує кілька варіантів корпусів, рукояток і навіть запалювального механізму.
Корпус гранати мав форму циліндра висотою від 105 до 120 мм та діаметром 72–75 мм. Він виготовлявся з тонкостінного металу, причому сам корпус і обидві його кришки були окремими деталями і могли з’єднуватися обжимкою, заклепками, за допомогою пазів або фіксуючих лапок (як у нашого зразка).
У корпусі містився вибуховий заряд (270 г амоналу або тринітрату толуолу) в картонній гільзі з просоченням, яка мала захищати вибухівку від вологи та корозії корпусу зсередини. До корпусу приклеплювався гак для носіння гранати на поясі.
Дерев’яна ручка довжиною 24–26 см прикручувалася до корпусу за допомогою різьби. Рукоятки виготовлялися з ясена, бука або дуба, могли мати різну форму та довжину. Усередині ручки містився запалювальний механізм терткового типу. Дротяна тертка, затиснута у запалювальну речовину, при різкому висмикуванні шнура ініціювала гранату. Принцип схожий на роботу піротехнічної хлопавки.
Витяжний шнур проходив через канал усередині ручки і утворював петлю, яка фіксувалася тканинною клейкою стрічкою. На ручку гранати наносилось методом різьблення або випалювання маркування виробника, а також вказувався час горіння дистанційної трубки — зазвичай 7 секунд, хоча існували й із 5,5-секундною затримкою. Вага гранати становила близько 820 г.
Запали постачалися та зберігалися окремо від гранат з міркувань безпеки. На гранати наклеювали етикетки або наносили трафаретом напис: «VOR GEBRAUCH SPRENGKAPSEL EINSETZEN» — «перед використанням вставити запал».
Солдат мав відкрутити ручку гранати та встановити запал. Після цього знімалась запобіжна стрічка на рукоятці, різко висмикувався шнур — і граната кидалася в ціль.
Ручка діяла як важіль і дозволяла точно метати гранату на дистанцію 30–40 метрів. Також перевагою було те, що граната з ручкою не відскакувала й не котилася далеко від місця падіння.
Тонкостінний корпус гранати при підриві не давав багато уламків, здатних завдати смертельних поранень — основним фактором ураження був фугасний. Тож граната була ефективнішою у вузьких траншеях та бліндажах, ніж на відкритій місцевості.
Читайте також: Українські науковці показали гранати-“лимони” початку ХХ століття
Недоліками гранати були великі габарити, а також небезпечний запал: витяжна петля знаходилася назовні й могла випадково зачепитися за щось під час носіння гранати на поясі, а запобіжна тканинна стрічка не давала надійного захисту. Через негерметичну конструкцію корпусу, попри парафінування критичних ділянок, вибухівка могла відсиріти.
На зміну «колотушці» M1915 згодом прийшли моделі M1916 та M1917, які мали кращу конструкцію та герметичність.
На фото — два зразки Stielhandgranate M1915 з колекції музею: один повністю оригінальний, другий — реставрований.
Залишити відповідь