Тихоокеанські мореплавці тисячоліттями перетинали найбільший океан Землі без сучасних навігаційних приладів, використовуючи унікальні методи орієнтування, які досі вивчаються сучасними дослідниками, пише Успіх in UA.
Полінезійська навігація поєднує складні знання природних явищ та небесних тіл. Мореплавці покладаються на зірки, океанські течії та хвилі. Їхні методи дозволяють точно визначати маршрут у відкритому морі. Ці традиційні техніки передаються з покоління в покоління через усну традицію, повідомляє cikavosti.com.
Європейський інтерес до тихоокеанських подорожей сягає XVIII століття. Французький дослідник Луї Антуан де Бугенвіль назвав Самоа “Островами мореплавців”. Відомий британський капітан Джеймс Кук був вражений швидкістю та маневреністю місцевих каное.
Сучасні дослідження продовжують розкривати таємниці полінезійських подорожей. Антропологи проводять етнографічні спостереження серед острівних громад. Експериментальні плавання, такі як подорожі каное “Хокулеа”, підтверджують ефективність традиційних методів.
Більшість тихоокеанських мандрівників використовують небесну навігацію як основний метод. Зірки сходять на сході та заходять на заході. Поблизу екватора вони рухаються по певній лінії широти.
Мореплавці визначають курс за положенням зірок. Якщо відома зірка сходить над цільовим островом, судно спрямовують у цьому напрямку. «Зоряний шлях» – це послідовність зірок-орієнтирів, які штурман відстежує протягом ночі.
Навігація вимагає детальних астрономічних знань. Видимість зірок та точки їхнього сходу змінюються протягом року. Штурман повинен пам’ятати сотні зірок та їхні траєкторії руху.
Вдень мореплавці орієнтуються за сонцем та іншими природними явищами. Вони враховують напрямок вітру та океанських течій. Відчуття хвилювання під судном дозволяє тримати правильний курс навіть у темряві.
Критично важливим елементом навігації є розпізнавання різних типів хвиль. Тихоокеанські мореплавці розрізняють їх за розміром, формою та напрямком. Досвідчені штурмани відчувають до чотирьох різних типів хвиль одночасно.
При наближенні до острова використовують інші ознаки. Відбиті хвилі вказують на присутність суші. Польоти морських птахів слугують природним компасом. Рано вранці вони летять з острова, а ввечері повертаються до місць гніздування.
Мікронезійські навігатори використовують систему “етак”. Вони візуалізують кут між своїм каное та островом-орієнтиром.
«Каное представляється нерухомим, а острів-орієнтир рухомим», – пояснюють дослідники.
Мореплавці регіону Вааекау-Таумако згадують про підводні смуги світла. Вони називають це явище “те лапа”. За їхніми словами, ці світлові промені вказують на напрямок віддалених островів.
Експериментальні плавання стали важливим напрямком досліджень. Полінезійське товариство плавання побудувало двокорпусне каное “Хокулеа”. У 1976 році воно пропливло понад 4000 кілометрів від Гавайських островів до Таїті.
Ключовою фігурою цієї подорожі був мікронезійський штурман Мау Піаілуг. Він керував каное без жодних сучасних приладів. Ця подорож довела ефективність традиційних навігаційних методів.
Антропологи продовжують вивчати громади, які зберігають давні традиції. Віддалені острови, такі як Анута, залишаються цінним джерелом знань. Там регулярно практикуються міжострівні подорожі на аутригерних каное.
Читайте також: Вчені розкрили таємницю 400-річного “молочного моря”, виявленого мореплавцями
Тихоокеанська навігація поєднує математичну точність та інтуїтивне відчуття природи. Західні дослідники досі не можуть повністю пояснити всі її аспекти.
«Мореплавці володіють складними знаннями та спільними уявленнями, які передавалися з вуст в уста протягом незліченних поколінь», – зазначають науковці.
Традиційна полінезійська навігація – це не лише історичний феномен. Вона залишається живою культурною практикою. Збереження цих знань має велике значення для культурної ідентичності тихоокеанських народів та розуміння людських можливостей.
Залишити відповідь