Нове дослідження міжнародної команди науковців знову поставило питання про природу часу, який залишається однією з найбільш загадкових тем сучасної фізики, пише Успіх in UA.
У роботі вчених показано, що фундаментальні рівняння не мають вбудованого напрямку часу, а його «плин» може бути лише побічним ефектом взаємодії глибинних структур Всесвіту. Це суперечить нашому звичному відчуттю лінійного руху вперед і відкриває простір для нових інтерпретацій, повідомляє noworries.news.
Фізика пропонує три різні визначення часу, які не узгоджуються між собою. Координатний час використовується у рівняннях руху чи розпаду атомів і є математичною змінною. У загальній теорії відносності Ейнштейна час розглядається як вимір простору-часу, де минуле, теперішнє й майбутнє співіснують одночасно. У термодинаміці він визначається напрямком зростання ентропії, тобто безладу в системі. Проте всі фундаментальні закони залишаються симетричними, незалежно від того, чи ми рухаємося вперед, чи назад у часі.
Спроби поєднати квантову механіку із загальною теорією відносності у рамках квантової гравітації лише ускладнили ситуацію. Рівняння цих двох галузей несумісні: квантова механіка описує малі масштаби, а гравітація — великі. Ще у 1967 році Джон Вілер і Брайс ДеВітт створили рівняння, у якому час зник, запропонувавши описувати Всесвіт «поза часом». Це привело до ідеї, що час може не бути фундаментальною величиною.
Подальші теорії, включно зі струнною та квантовою гравітацією, припускають, що час може бути квантованим — складатися з «атомів часу». Інші підходи вважають його побічним ефектом взаємодії глибинних структур Всесвіту. У цьому контексті важливим є квантове заплутування, коли частинки існують як єдина система незалежно від відстані. У 1983 році Дон Пейдж і Вільям Вуттерс висунули гіпотезу, що саме заплутування може породжувати відчуття часу: кожен момент виникає лише під час вимірювання.
Читайте також: Вченим вирахували точний час на Марсі
Найрадикальніші висновки стосуються квантової причинності. У суперпозиції події можуть відбуватися у невизначеному порядку, а додавання гравітації робить картину ще складнішою: два заплутані годинники на різних висотах можуть «не погоджуватися» щодо того, яка подія стала першою. Це відкриває можливість ретрокаузальності — впливу майбутнього на минуле.
І хоча більшість фізиків наполягає на непорушності причинності, інші допускають, що у квантовому світі майбутнє може справді впливати на минуле. У такому випадку час може виявитися багатогранним явищем, яке ми сприймаємо лише як інтерпретацію складнішої позачасової реальності.
Залишити відповідь