Олександра Тарновська: “Бережіть свою ідентичність, не забувайте про рідне місто”

До повномасштабного вторгнення в Херсоні мешкало 350 тисяч людей. За статистичними даними, понад 56 000 осіб, або близько 17 500 родин з Херсонщини, наразі перебувають на Київщині (зокрема, близько 29 000 осіб – у місті Києві, та понад 27 000 – у Київській області). Під час повномасштабного вторгнення я познайомився із талановитою особистістю, заслуженою артисткою України, завідувачкою трупи й служителькою сцени в Херсонському академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша. Її проєкти, акторські роботи, неймовірна харизма надихають мене, херсонців у Києві та всіх українців. Спілкуємося з Олександрою Тарновською про херсонців у Києві, окупацію й життя після деокупації частини Херсонщини.

– Яка наразі ситуація з херсонцями, які переїхали до Києва?

– Багато херсонців були змушені залишити місто. В Києві працюють різні організації, які допомагають херсонцям. Це Благодійний фонд “Support Kherson”, Херсонський хаб “Вільні разом”, Фонд громади міста Херсон “Захист” та інші організації. Звичайно, багато хто подався за кордон. Сподіваюся, що після нашої Перемоги всі повернуться в рідне місто.

– Ви багато років працювали в Херсонському театрі. Розкажіть про свою діяльність там.

– В липні 2024 року виповнилося 25 років, як я працюю в Херсонському академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша. Спочатку була завідувачкою трупи, а потім і акторкою. Працювала у виставах як для дітей, так і дорослих. Кількість спектаклів невелика. До повномасштабного вторгнення театр випускав 10-14 вистав на рік. У Херсонському академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша п’ять сцен: сцена під сценою, сцена під дахом, велика сцена, мала сцена, сцена в Олешках. Колись очолювала дитяче театр-кафе. Кожної неділі зустрічала дітей в образі феї-чарівниці. Театральну кар’єру ж починала з Херсонського театру ляльок, але це вже інша тема. Мені пощастило працювати з дуже видатними акторами, які зараз працюють в Києві. Наприклад, це заслужений артист України Олександр Мельник, заслужений артист України Сергій Кияшко, а також кіношний актор Сергій Асовський, Валерій Гайфулін та інші. Ціла плеяда акторів, яких можна побачити на екранах телевізорів та на театральних сценах.

– Як ви пережили окупацію Херсона?

– Ви знаєте, мені дуже подобається вірш Альони Мовчан “Весна не прийшла до Херсона…”.

Весна не прийшла до Херсона…

Напевно, забула дорогу.

І місто моє напівсонне

Ворожі витоптують ноги.

Проймає підступна тривога:

Ми стомлені! Ми у полоні!

Херсон зупинився у часі –

Годинник показує п’яту.

Лютневі мотиви звучать ще –

Не хочу я святці займати.

Дивлюсь все на дату трикляту,

Коли ця війна почалася…

23.04.22

23.02 ми вийшли на мітинг. Директор попросив вийти. А ще в цей день була прем’єра вистави “Вічність і ще один день” за мотивами п’єси сербського автора Милорада Павича. Цю виставу робили два роки. Її створював наш головний режисер ХОАМДТ ім. М. Куліша, заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк. Наступний день мала відбутися прем’єра, яка мала йти три дні поспіль. Незалучені актори мали піти на Площу Свободи – це наш головний майдан і сказати, що ми за мир. На заході не було керівництва міста й області, але будинок нашого театру білого кольору світився вогнями.

Потім ми пішли на виставу. Одна глядачка хотіла потрапити на виставу, але квитка дістати вкрай складно. Я її провела на прем’єрний спектакль, та потім через певний час дізналася, що вона загинула. І ось мені телефонує акторка з Києва і каже: “Завтра буде війна!”. Олені зателефонував знайомий, який працював у нас в театрі. Йому сказали, що завтра буде війна.

Я не повірила, але прокинулась вже від вибуху. Мій будинок знаходиться не на першій лінії біля Дніпра, а трошки ближче до Чорнобаївки. У бік Миколаєва. Але чутно було все.

І я зразу від того до телевізора і там сказали, що почалася війна. Знаєте, тоді зайшла в чат театральний і директор написав про скасування прем’єри і застереження бути всім удома. Почалась війна. Знаєте, я два дні зовсім я не їла і не пила, тільки в телевізорі я бачила, як вони заходили на Київ, як це транслювалося. І тільки потім зрозуміла, що треба щось робити.

– Не можна сидіти склавши руки…

– Не можна сидіти склавши руки. Побігла знімати кошти, крамниці всі були відкриті.

– Відкриті? А у нас в Києві було все закрите.

– А знаєте чому? Тому що вони трохи обійшли Херсон. Їх ціль – Миколаїв. Спочатку тільки якісь частини зайшли, їх було не так і багато. Вони йшли прямо через Антонівський міст – прямо на Миколаїв. І місцеві підприємці, себто власники крамниць і магазинів роздавали людям весь свій товар. Люди стояли в чергах. Це тривало перші 3-4 дні.

А вже першого березня зайшло багато окупантів. Їх було дуже багато.

Ми все знімали на відео, фотографували. На відеороликах було видно, як вони заходили, як вони переміщались по місту, як таргани. Вони лізли. Пам’ятаю ці кадри, бо вже сніжок, падав, і вони повзли та й повзли. І ми пересилали цю інформацію одне одному. “Там зайшли! Там зайшли!”. Сказали нам, щоб сиділи й не виходили з хати!

Я мешкаю не поруч з театром, в спальному Таврійському мікрорайоні і тому доїхати до театру, до площі Свободи не реально. Актори почали збиратися, перший раз і вийшли на мітинг 5 березня. А 6-го березня Херсону у 2022-му році вже надали звання міста-героя. Насправді ж ніхто херсонців не організовував. Хоча, казали, що Сергій Павлюк, наш режисер усіх там збирав, насправді ж люди йшли самі. Вони скандували окупантам на акціях протесту: “Иди домой – пока живой!”.

Вони поступово все окуповували. Але наш прапор усе ж висів — і на будівлі театру, і на будинках обласної та міської рад. Його не знімали аж до квітня. Це був для нас такий знак — приїжджаєш, а прапор ще є. На мітинги я не ходила, бо почувалася дуже зле. Просила акторів: «Підвезіть мене кудись, будь ласка». А мені відповідали: «Ні. Транспорт не ходить». Уже тоді почалися проблеми зі зв’язком. Почалися вони ще тоді, коли магазини зачинили, коли вони почали їх грабувати — це було безбожно. Коли вони заїжджали на БТРах…

Але були й такі моменти, які вселяли надію. Наприклад, у нас є Бериславське шосе, і я якось дивлюся — стоїть розбитий БТР. Він простояв там аж до липня, поки його не прибрали. Ми іноді підходили, дивилися, знімали — це додавало сил, бо розуміли: усе не дарма.

– Коли ви вирвалися з окупації?

— Я не вирвалася. Я залишалася там аж до звільнення міста — 11.11.22. Але більшість дізналася про звільнення лише 12-го числа. Інтернету не було. Коли росіяни відступали, вони зруйнували телевежу, зв’язок зник. Усе, все зруйнували. Світла й води в Херсоні не було аж до кінця листопада включно. Інтернет з’явився лише в центрі міста, не було світла і ми заряджали свої телефони тільки від невеликої кількості генераторів, які ставили біля магазинів: це створювало величезні черги…але Херсон звільнений – це було головне! Після звільнення Херсон стали обстрілювати з Лівого берега, з Олешок.

– Як війна вплинула на ваше життя і творчість?

– Після визволення я переїхала до Києва, де продовжила займатися театром. Вистава “Надвічір’я з рок-н-ролом” стала частиною мого нового життя, символом відновлення та продовження мистецької діяльності навіть у найважчих умовах.