На початку зими у столичній книгарні “Сковорода” відбулася презентація книги “Уламки”. Її авторка Інґіґерда – це творчий псевдонім Ірини Рудики. Відома поетка, тренерка, фасилітаторка, методологиня освітніх програм та засновниця проєкту “Літературні забави” представила публіці свій тримовний артбук. У книжці зібрано твори українською, перекладені польською й англійською мовами. Основна мета видання – документування злочинів рф проти українського народу й донесення цих жахливих злочинів проти людяності до іноземного читача. У рамках художньо-публіцистичного проєкту “Повномасштабка” спілкуємось з авторкою про переживання перших днів війни, зміну свідомості й звичок, письма й ставлення до життя.
24 лютого 2022 року
Почну з того, що 23 лютого 2022 року в Міжнародному аеропорту “Бориспіль” я зійшла з трапу останнього літака, що прибув до Києва. Людей було багато і вони теж чомусь прилетіли в Україну, хоча про небезпеку говорили всі закордонні ЗМІ. Дорогою додому я зустріла декілька танків з українськими прапорами, а в салоні авта волав “Бумбокс”… Люблю цей гурт, але тоді було враження, що це саме волання, а не спів.
Моє 24 лютого 2022 – суцільна дорога, суцільний страх і безнадія. Того страшного темного ранку я прокинулася від плачу доньки, та не могла прийти до тями, бо увесь час здавалося, що сплю, а все, що навколо – жахіття, які, якщо терти очі та трясти головою, зникнуть. А вони не зникали. Натомість додавався плач сусідських дітей, гупотіння, метушня у дворі та черга на автозаправку, якою я міряла ступінь небезпеки: люди тікають, бери дітей і теж тікай. І ми поїхали. З собою взяли небагато, бо вірили, що за тиждень-два повертатимемося додому. Я настільки в це вірила, що навіть хомʼячка, порадившись, ми залишили на господарстві. Він у нас час від часу залишався сам, коли ми їздили до бабусі чи кудись на відпочинок, тому і цього разу залишився за головного.
А потім була довга дорога. В основному по узбіччю траси, бо тільки по ній рух був хоча б більшим ніж 20 км/год. З хорошої згадки того дня тільки діти, які сиділи в авто позаду мене і постійно мовчали: усі 16 годин, усі 320 км. траси від Києва до Рівного. Вони не просили ні їсти, ні пити, ні зупинитися. Я дивувалася нашій витривалості та здатності розуміти один одного без слів.
Життя до 24 лютого і після
Хочу сказати, що у мене на перший план вийшли зовсім інші цінності: свобода, гнучкість, пильність, довіра, турбота. Проявляти їх було нескладно, складно було усвідомити й змиритися з тим, що карʼєра, характер, персональна ефективність, успіх, спілкування з великою кількістю людей відходять далеко-далеко за межі тебе. І в певний момент я дуже цьому зраділа.
А ще змінилися сенси. На якомусь етапі, десь за пів року від повномасштабки, мені стало вкрай важливо далі удосконалюватися, щоб змінювати та удосконалювати людей навколо себе, формуючи «здорове українство» (*термін мій, означає прищеплення українського без примуса, а з використанням розумних комунікаційних підходів).
Паралельно з цим, на щастя, я не змінилася зовні, бо турбуюся про нормальну їжу, здоровий сон наскільки це можливо. Я дуже переживала, що через стрес і відсутність апетиту втрачатиму кілограми, але все норм, мені вдається регулювати цей процес.
Як війна вплинула на твоє письмо
Війна кардинально змінила напрямок моєї творчості. Я завжди писала інтимну лірику, а з 2022 з мене почали виходити зовсім інші вірші. Варто зазначити, що, опинившись у безпечному місці, я зрозуміла, що нічого не можу зримувати, не здатна підбирати влучних слів, я втратила смак поезії. Цей період тривав достатньо довго, аж поки зовсім випадково мені не прийшли кілька фраз, які я зібрала до купи та створила прекрасний дитячий вірш.
Так-так, саме дитячий. Спочатку один, потім другий і так рівно 33 смачних вірші про діток та те, що вони люблять їсти або пити. Нині ці твори зібрані в одну книгу, яка носить назву «Смачненька абетка» і є першою дитячою та першою художньою книгою в Україні, надрукованою виключно рутенією (відродженим прадавнім українським шрифтом).
Саме абетка оживила в мені творчу людину і саме після неї написалися одні з моїх кращих «воєнних» віршів. Так трансформувалася моя творчість і я стала не просто письменницею, а ще й дитячою. На підході ще дві нові книги для малюків різних вікових категорій.
Зараз близько десятка віршів «на стопі». Все тому, що я дуже хочу писати про щось інше, а не про війну. Повернутися до інтимної та любовної лірики, до поем. А не виходить. Бо тільки-но я занотовую нові фрази, складаю докупи слова, як сюжет повертає у сторону втрат, смерті, випаленої землі, знищених домівок, воїнів, які лишилися без рук, ніг… Тому ці вірші чекають моменту стати не воєнними.
Як родина сприйняла війну
Для мене повномасштабне вторгнення стало неочікуваним, і лише через те, що я відмовлялася вірити у це. Ніколи не могла уявити, що житиму в такий період. Інші так само переконували себе у тому, що братній народ (то був останній день, коли росіян можна було так називати, навіть маючи там родичів) не може напасти, випускати ракети по мирним містам, чинити злочини над цивільними. А виявилося, ми просто увесь цей час переоцінювали їх і обманювали себе.
Важливо, що наша родина була на звʼязку. Ми діяли злагоджено, інформували один одного про найдрібніше, радилися і щоразу питали: «Як ти?».
Перші місяці війни… допомога фронту…
Перші 2-3 тижні я просиналася лише для того, щоб дізнатися новини. Нічого важливого не робила. Ні для фронту, ні для себе. Боялася пропустити головну новину: «Війна закінчилася, можна повертатися у домівки». Потім відчула, що маю щось робити, аби наближати перемогу, допомагати тим, хто пішов захищати країну, бо донатити було недостатньо для мене. Так я опинилася у спортивному залі сільської школи, де десятки таких як я плели маскувальні сітки для фронту. Ми різали, рвали, вʼязали, постійно обговорюючи новини і запевняючи себе, що за 2-3 тижні все закінчиться. А не закінчувалося. Паралельно удома, для заспокоєння я почала плести килимки з різного дрантя. Нам непотрібні були килимки, але конче необхідним був спокій, який зароджувався у цій роботі.
Місія
Це те, про що я вже згадувала: я удосконалююся, щоб змінювати та удосконалювати людей навколо себе, допомагати навчатися, здобувати нові компетенції скільки років вам не було б. Це дуже важлива навичка: вміти вчитися впродовж життя, а зараз і поготів. Я постійно кажу про це.
Та й узагалі людям потрібна підтримка та віра у себе, що я як коуч теж можу дати. Але проблема у тому, що без запиту цього не можна робити. Тому такої практики, на жаль, зараз менше.
Щодо місії як поетки, то це фіксація та збереження фактів війни за допомогою літературного слова. Зараз мої вірші – це переказані історії кохання, дружби, допомоги. Саморефлексії у них менше, проте деякі – особистий погляд на те, що відбувається.
Думаю для літераторів зараз головне просто не мовчати.
Зміни після війни
Ми всі змінилися ще на початку. Проте трансформація триває, бо щодня кожен з нас отримує новий досвід, якого до цього не мав. Тому – це не справа одного дня. Але ми всі вже інші. Після закінчення війни, гадаю, не думатимемо про особисту модифікацію, нам буде вже не до того, бо прийде час чергового гуртування і відновлення країни. Та й узагалі загадувати наперед не варто. Зараз важливо концентруватися на моменті і на тому, що ти можеш робити саме тепер задля себе та своєї країни.
Про себе простими словами і про свою діяльність
Не знаю чи вийде тут просто, бо моя діяльність різна і кожен її вид має сенс та вимагає зусиль. Отож: жінка, мама, менторка, колекціонерка, літераторка, тренерка, фасилітаторка, організаторка, адміністраторка, методологиня, водійка … і ще багато інших слів, але головне тут – навички, які я здобула і здобуватиму.
Пишаюся тим, що народилася на Поліссі, що маю у спадок кілька речей від бабусі, знаю свій родовід і, звісно, своїм псевдонімом Інґіґерда, який зі мною ще з кінця 90-х.
Зараз, окрім тренерської та методологічної роботи, я організовую різноформатні заходи, надаю консультаційні послуги у сфері навчання та розвитку людського капіталу, допомагаю вести деякі проєкти. І все це паралельно з мистецтвом та особистим життям.
Уламки
Це не просто збірка, це – поетичний арт-бук, де поряд з віршами йдуть ілюстрації, які є суголосними з ними і яскраво доповнюють кожне слово. У книзі реальні історії 22-23 року, які я переказала літературною мовою. Це опис жіночих доль і втрат під час повномасштабки. Важливо зазначити, що ідея фіксації злочинів росії проти цивільного населення в Україні була в тому, щоб донести це до якомога більшої кількості людей і саме тому «Уламки» – тримовна збірка: вірші відразу перекладені польською та англійською мовами. Таку книгу знаково мати вдома, гордо подарувати.
Для мене «Уламки» – ще один проєкт для України і про Україну, яким я пишаюся. І, звісно, пишаюся співпрацею з тими, хто долучився до її створення: ілюстраторка – Ірина Сажинська, переклад польською мовою – Микола Білик (який до того ж воїн ЗСУ), переклад англійською мовою – Аліна Кундукова і харківське видавництво «Відкриття» в особі редакторки Наталії Васильєвої, яке підтримало задум.
Перша презентація «Уламків» відбулася на Книжковій країні у травні 2024 року і стала знаковою, бо одна з перших книг була придбана для французької бібліотеки.
Акції на підтримку ЗСУ, волонтерів, ВПО, усіх постраждалих від війни
Перше, що я роблю – доначу. З цього починається чи не кожен мій день, бо зараз у війську не тільки рідні й друзі, але й ті, кого я знаю за добрими ділами. Крім цього час від часу виступаю на благодійних заходах та й сама організовую збори на підтримку деяких підрозділів.
Якщо говорити про мою професійну діяльність, то тут благодійність теж є. Наприклад, тренінги для ВПО по саморозвитку. Восени проводила багато навчальних заходів для дітей та підлітків, які вимушено покинули свої домівки. Майже на всіх заходах завжди передбачені місця без оплати для тих, хто переїхав і тимчасово перебуває у скруті. Єдине, ким я не є – волонтеркою. Хоча таким організаціям або окремим людям теж час від часу допомагаю.
Мені здається бути в Україні зараз, працювати тут, допомагати один одному – це теж величезна підтримка і надважлива справа.
Ярослав Карпець
Фото з особистого архіву Інґіґерди
Залишити відповідь