Представники Національного музею історії України показали унікальне 2000-річне дзеркало, пише Успіх in UA.
Про це йдеться на сторінці “Скарбниця Національного музею історії України” у Facebook.
Із дзеркалами пов’язана значна кількість містичних уявлень, правил та застережень, деякі з яких існують і нині. Протягом тисячоліть дзеркала вважалися вмістилищем потойбічних сил і супроводжували своїх власників за життя та після смерті.
У сарматів дзеркала відомі не лише в жіночих, а й у дитячих та чоловічих могилах. Дуже часто дзеркала із сарматських комплексів навмисне розбиті або пошкоджені, іноді замість цілого дзеркала в поховання клали лише половину або невеликий уламок. Дослідники одностайні в розумінні сарматських дзеркал як носіїв таємних сакральних сенсів, щоправда, суперечки викликає трактування ритуалу та його характер.
Дзеркало було й серед знахідок у похованні знатної сарматки біля c. Чугуно-Крепинка Донецької області.
Воно має широкий потовщений край та округлу петлю-шишку в центрі. Петля оточена рельєфним кільцем, між ним і петлею – групи паралельних косих ліній; далі кільце та 12 арок. За кільцем міститься ієрогліфічний напис:
«Внутрішня сторона чиста, і тому (воно) відображає світло; (його) блиск і сяйво нагадують сонце та місяць».
Це типове китайське дзеркало епохи Хань типу zhaoming, які були поширені в Піднебесній в І ст. до н. е.
Читайте також: У Туреччині знайшли стародавнє поселення, в якому виготовляли дзеркала із вулканічного скла
Китайські майстри відливали такі дзеркала з так званої «білої» бронзи високої якості, в якій концентрації олова варіювалася від 18 до 26 %, свинцю – від 1 до 9 %. Концентрація олова й визначає колір бронзи: сплав із 24–26 % олова має білий колір. А ось срібляста поверхня китайських дзеркал могла досягатися завдяки особливого способу холодного лудіння. У процесі лудіння поверхню дзеркала натирали спеціальною пастою Хуан Хі, компонентами якої були олово, галун і порошок з рогу оленя. Після обробки на поверхні дзеркал виникав дуже тонкий блискучий шар олова.
Такі знахідки дуже часті в сарматських похованнях другої половини І – початку ІІ ст. н. е. і пізнішого часу, тобто вони «запізнюються» в сарматських похованнях Східної Європи на 70–100 років.
Залишити відповідь