Блукаючи поглядом театральними афішами міста Києва надибав на цікаву виставу. Її назва повернула мене в юність. Колись із захватом ковтав книги Річарда Баха: “Міст через вічність”, “Єдина”, “Ілюзії…”. Звісно ж, magnum opus Бахової творчості – “Чайка Джонатан Лівінгстон”. Колись давно-давно відкрив для себе цього автора та його бестселер. Книга надихає, дає розуміння про те, що в кожному з нас живе чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон. І що ця чайка в нас може підкорювати висоти, попри зневагу й осуд оточення. Саме на виставу театру “Вільні” одного разу потрапив я і заворожила вона мене настільки, що я навіть наважився запросити головну героїню вистави “Чайка на ім’я Джонатан” актрису Марію Давиденко на розмову.
– Який посмак залишила книга “Чайка Джонатан Лівінгстон”?
– Вперше я взяла до рук «Джонатана» ще у старших класах школи. Тоді, після прочитання, я відчула, що все можливо. Те, як Джонатан, попри самотність, продовжує вірити у свої сили й іти за мрією, не може не надихати. Мене тоді дуже захопили ідеї Баха. Після цієї книжки я прочитала ще «Ілюзії: пригоди месії мимохіть», «Міст через вічність» та «Єдину». А «Посібник Месії» навіть став для мене своєрідним щоденним оракулом, у якому я постійно шукала відповіді на свої запитання.
– Як шукали образ чайки для втілення на сцені?
– Ми багато спостерігали за птахами. У нас навіть є своя традиція: якщо хтось їде до моря чи просто бачить мартинів, то знімає відео з ними й скидає у нашу виставну групу. У мене навіть є таке відео в Instagram. Джонатана ми все ж вирішили олюднити, але інші актори проробили неймовірну пластичну роботу, щоб передати рух і дух птаха.
– Який момент біографії Річарда Баха, автора твору, вам сподобався і чому?
– Його історія про авіакатастрофу, яку він пережив, дуже сильна. Це ніби ще один доказ, що він писав не вигадку, а щось глибоко пережите — про друге життя. Загалом мені дуже імпонує, що книги Баха мають багато автобіографічних елементів. Це створює відчуття близькості з автором — ніби він не просто вигадує, а справді живе всім тим, про що пише.
– До речі, з яким перекладом Ви знайомилися найперше?
– У школі я, на жаль, вперше познайомилася з російськими перекладами — мамина подруга поділилася зі мною цими книжками. Але вже готуючись до вистави, ми працювали виключно з українським перекладом.
– Ви самі зголосилися грати цю роль чи Вам її запропонували?
– Ми знали, яку виставу будемо грати, і, здається, кожен із нас дуже хотів бути Джонатаном. Одна дівчинка навіть сильно засмутилася, що роль дісталась не їй. Я дуже любила цю книгу ще зі школи, тому мені було надзвичайно цікаво втілити образ Джонатана на сцені.
– Як відбувався кастинг?
– Це була наша друга вистава в театрі «Вільні». Спочатку в нас була читка тексту — кожен актор читав якусь із ролей, а потім ми мінялися. Потім Олександра (режисерка спектаклю Олександра Кісілевська – Авт.) дала нам завдання — просто жити в образі чайок, показати звичайне “чаяче” життя. Після цього вона вже розподілила ролі.
– Як проходили репетиції вистави?
– Було дуже багато репетицій хореографії. Це одна з тих вистав, після якої в нас буквально «відпадають руки», бо, на жаль, ми не маємо пташиних крил, а літати все одно потрібно. Але якщо серйозно, то ця вистава стала справжнім викликом. Це було щось абсолютно нове для нас. Політна вистава звучить легко й надихаюче, але щоб глядач це відчув, кожен актор має прикласти багато праці — і тоді ця легкість оживає на сцені.
– Чи актуальна зараз п’єса для українського глядача?
– Без сумніву, ця історія актуальна. Вона говорить про важливість бути собою — навіть коли це складно. І це завжди буде на часі. А з огляду на те, як роками методично знищували нашу ідентичність, ця тема набуває ще більшого значення. Розуміння того, ким ти є насправді, і що маєш силу й право рухатися туди, куди хочеш, а не туди, куди вказали — це надзвичайно важливо для українців сьогодні.
Читайте також: “Довоєнне життя – це кохання”: інтерв’ю з арттерапевткою Наталією Шумською
– Що ви відкрили для себе, у своєму внутрішньому світі, граючи “Чайку”?
– Я зрозуміла, що не треба боятися бути іншою. Навпаки — в цьому сила. Ще я відкрила для себе вразливість на сцені. І навіть переконалася, що моя пам’ять не така вже погана, як я звикла думати. Тепер можу проговорювати весь текст перед виставою в голові без підказок і сценарію.
– Який глядацький відгук сподобався Вам найбільше?
– Важко виокремити якийсь один відгук. Але завжди дуже приємно, коли люди кажуть, що вистава їх надихнула. Коли чую, що хтось побачив у виставі себе, або що після перегляду йому стало трохи легше — в такі моменти розумієш, що все це було не дарма.
Спілкувався Ярослав Карпець
Залишити відповідь