Україні потрібна культурна стратегія – Петро Качанов

Україні потрібна культурна стратегія – Петро Качанов


Нещодавно платформа Успіх in UA та Київська опера запустили спільний проєкт «За маскою: таємниці опери». У його межах ми будемо розповідати про творчий шлях видатних постатей, які відіграють провідну роль в українському оперному мистецтві.

Розпочнемо зі знайомства із директором-художнім керівником Київської опери Петром Качановим.

Вітаємо, Петре Федоровичу! Розкажіть, будь ласка, про Ваш колектив?

Вітаю! Якщо говорити про тих, ким ми пишаємося найбільше, то можу згадати Андрія Гонюкова, Олександра Киреєва, Романа Лєщова, Дмитра Фощанку, Микиту Олійника (боюсь когось забути).

Як працюється Вашій команді після початку повномасштабного вторгнення рф в Україну?

Зараз наш колектив став дуже доброзичливим один до одного, немає чварів.

Якщо говорити про тури, то навіть під час війни частина нашого колективу гастролювала в Ірландії та Великобританії. Було зіграно 75 вистав у дуже престижних залах. Організатори звернулися до нас із тим, щоб і на наступний рік запланувати виступи. Це свідчить про те, що наша участь була вдалою та професійною.

Одразу після початку війни було складно працювати. По-перше, велика частина артистів, музикантів (артисти балету, оркестру, солісти, диригенти) живуть за кордоном. І їх не можна звинувачувати в тому, що вони поїхали, це справа кожного, я не буду робити якесь судження. Але це вплинуло на те, що зараз існує кадровий голод і не тільки у нас. Ми як можемо оновлюємось, якусь «свіжу» кров намагаємось отримати. На сьогодні критичний рівень або критичний стан ми пройшли. Що буде завтра – не знаю, і ніхто не знає.

Варто вказати і на те, що сьогодні оркестранти приходять на роботу за мізерну плату, тому що муніципальні театри отримують маленьку зарплату за ту роботу, яку вони роблять. Можна було б не нарікати, якби я не знав, яка разюча різниця між муніципальними театрами і національними. Це добре для національного театру і людей, які там працюють. Але не може бути такої разючої різниці у зарплаті в 2-3 рази. А це так само джерело натхнення, мотивації. Якщо людина думає, де б їй побігти на халтуру, бо вона не має за що купити в сім’ю харчі, то про яке мистецтво ми можемо говорити.

Та, не дивлячись ні на що, представники нашої команди продовжують віддаватись роботі. І це варто цінувати.

Якими виставами пишаєтесь найбільше?

Усі вистави люблю. Наприклад, готується якась вистава, і ти запалюєшся, гориш, живеш в ній, працюєш над нею, випускаєш її. Згодом починається робота над новою виставою, якою ти знову живеш, гориш, запалюєшся…

Я люблю оперу «Ромео і Джульєтта», там прекрасна музика, там настільки велика сила музичної думки і почерку Шарля Гуно, що, справді, цією виставою можна захоплюватися. Я навіть можу дати відповідь на запитання, чому в світі майже не йде ця опера. «Богема» йде, йде «Травіата», а вона не йде. Тому що за кордоном зовсім інші підходи до соліста. Він повинен повністю бути готовим до ролі, яку грає на сцені, повністю, у всіх відношеннях – стилістичних, музичних, інтонаційних, візуальних, у всьому… А у нас виходить така ситуація, що Джульєтта (молода людина, юна зовсім), проте вона виспівує те, що може виспівати лише співачка із великим досвідом.

Читайте також: Солісти Київської опери влаштували фотосесію на наймоднішій локації Києва

Які нагороди маєте як особисто Ви, так і Київська опера, представники Вашої команди? У яких проєктах брали участь?

Ми маємо дев’ять Київських Пекторалей та премію “Гра”. Це такі собі київські «оскари».

У яких країнах та якими мовами ще виступала Ваша команда? Як вас зустрічають за кордоном?

За кордоном нас можна послухати лише мовами оригіналів. Це, знову ж таки, про стратегію і культурну дипломатію. У Литві ми поставили балет українського композитора, який йде в репертуарі Каунаського національного державного театру. Це, не побоюсь цього слова, пропаганда української культури. Коли є повні зали і глядач розуміє, що це Україна створила, він, відповідно, відчуває повагу до країни, у якої є такі зразки музичної культури.

Мені здається, що Міністерство культури чи Перша леді України мали б говорити про те, щоб у театрах у різних країнах світу відбулися, наприклад, гастрольні тури української опери або українського балету не лише з українськими виконавцями, а й із творами, написаними українським композитором. Бо росія цьому приділяє максимальну увагу, через свою культуру вона задурманює людям свідомість, говорячи про те, що це нібито високоінтелектуальна і високоінтелігентна нація. Мовляв, послухайте Чайковського, послухайте Мусоргського, Прокоф’єва, Глінку. Уявляєте, яка в нас культура, яка в нас нація! За кордоном вірять в це, тому зараз ми і маємо проблеми із допомогою від деяких країн, які взагалі ставлять під сумнів агресію росії проти України. Ми ж маємо на всіх фронтах робити важливу, глобальну, стратегічну справу, а не лише пишатися тим, що наш колектив поїхав і заграв «Богему» або «Мадам Баттерфляй».

Що є найскладнішим у Вашій професії?

У нашій професії, на відміну від професії металурга, все дуже легко. Ми працюємо критеріями фантазії. Це неважко, а навпаки цікаво.

Ось ми зараз з сценографом розробляємо сценографію до мюзикла «Піноккія». Якщо мені сказати, що це важко, то тоді не зрозуміло, для чого я це роблю.

У нашій професії, як і у будь-якій іншій, є свої складнощі. Проте ми любимо свою роботу, тож вирішення проблем, пов’язаних із роботою, навпаки приносить нам задоволення.

Читайте також: Київська опера завершила 41-ий театральний сезон

Із якими цікавими людьми Вам вдалося попрацювати?

Складне запитання, бо всіх згадати важко.

Звичайно, насамперед це В’ячеслав Чорновіл. Познайомились ми у 1998 році, коли робили захід на Майдані до восьмої річниця Незалежності України. Ми запросили В’ячеслава Максимовича з вступним словом. Тоді департамент культури дуже обережно до цього поставився, але нічого зробити не зміг, бо захід проводився за спонсорські кошти, тож вони не мали впливу на цю подію. Цікавим цей захід був і тим, що вели його двоє ведучих – Гія Гонгадзе і Андрій Середа.

Також я добре знайомий із Віктором Ющенком. У мене було приватне підприємство, агенція «Бревіс», яка займалася і піаром, і рекламою. Ми організовували і прес-конференції. Тож нас запросили до співпраці з адміністрацією Президента.

Я це ніколи публічно не говорив, але прес-конференція на подвір’ї – моя ініціатива, на якій я наполягав, щоб вийти з комуністично-колгоспного формату, де все відбувається у приміщенні. Спочатку таку ідею сприйняли дуже іронічно. Проте Лариса Мудрак, яка тоді керувала інформаційним напрямком адміністрації Президента, пішла на цей експеримент. І вийшло так, що потім стало хорошим тоном робити прес-конференції очільників держави на подвір’ї в оточенні зелені і метеликів, які літають перед камерою. Так робили всі Президенти після Віктора Андрійовича.

Звичайно, до видатних людей, із якими я знайомий, варто віднести і Віру Іванівну Ульянченко (ред. – філологиня, педагогиня, полічна діячка). Це легендарна постать, із якою я і досі підтримую хороші стосунки.

Якщо говорити про мистецьке середовище, то до кола моїх хороших знайомих належать Євген Станкович, Анатолій Авдієвський (народний хор України імені Григорія Верьовки).

Хочу сказати ще про одну людину, яка не така публічна, не така відома. Це диригент Анатолій Дубина. На жаль, він рано пішов з життя. Ми з ним стикалися під час мого навчання в консерваторії.

Напевно, ще можна багато кого згадувати.

Чим Ви ще займалися у своєму житті?

Протягом всього свого життя я робив лише те, що йде на користь українській культурі. Наприклад, ми записали гімн «Боже великий, єдиний» і виконали його на Майдані Незалежності. Раніше цього ніхто не робив.

Наша агенція влаштовувала Дні Незалежності, Дні Києва, різні заходи, концерти в палаці «Україна», гастрольні тури. Ми працювали з комерційними структурами, відкрили два заводи, для нас – це події, які запам’ятовуються.

Ми були першими, хто популяризував цю тему – відкриття заводів із нуля. Не просто там десь купили, переварили, а побудували. Це от заводи «Славутич» і «Кенпак Україна».

Як культурний фронт працює задля пришвидшення перемоги нашої країни?

Складно сказати, як працює в цілому культурний фронт. Ми знаємо лише, як працює наш театр – Київська опера. Ми робимо патріотичні концертні програми, вишукуємо твори українських композиторів, які не виконують, ми піднімаємо на професійну сцену стрілецькі пісні, романси, яких ніхто ніколи не чув, бо це було непотрібно, тому що є знаєте чиї (ред. – рф).

На запитання, чи потрібен театр під час війни, я впевнено можу сказати, що потрібен. Тому що, якщо в нас не буде нічого духовного, то сенсу в роботі інших структур прости немає. 

Наскільки популярною є опера серед українців? Як Ви залучаєте аудиторію?

Я чув статистику. Кількість людей, які були в оперному театрі за все життя, складає 3%.

Оперу в Україні не можу сказати, що люблять. Швидше за все, її не те, що не люблять, вона настільки далеко, вона настільки незрозуміла, недосяжна, можливо, і не потрібна, що нею просто ніхто не цікавиться. От і все. Щоб щось любити – його потрібно спробувати на смак.

Треба в цьому напрямку щось робити, і от переклади на українську мову – це такий своєрідний крок назустріч глядачу, тому що важливо, щоб він принаймні доторкнувся, почув це. І коли йому стане зрозуміло, із чим він має справу, тоді приходить, можливо, любов, терпимість або бажання раз чи два в місяць послухати оперу.

Академічна музика ніде не займає рейтинги першості. Є сегменти, де в рейтингу найбільшу цифру займає популярна музика, потім джаз, рок, інше. Тут нікого не можна примусити ні до чого. Тут потрібна державна політика, яка буде спонукати, щоб люди чули академічну чи класичну музику.

Зараз заборонили російських виконавців, і правильно, що заборонили. Їх немає вже давно, і ви вже, напевно, не згадуєте про якогось там Васю Іванова. Їх для вас не існує. І от так само, якщо ми не маємо в українському просторі нічого про академічну, класичну, оперну, симфонічну музику, вона для більшості населення просто не існує, її немає.

Звичайно, ми анонсуємо вистави, розповідаємо про них, поки не зможемо кардинально змінити сприйняття тих людей, які не чули, не чують і не захочуть чути цих жанрів, якими ми займаємося.

Повинна бути українська культурна стратегія: які ми маємо пріоритети, що підтримуємо в першу чергу. Ось зараз цей скандал з фільмами, серіалами, це значить що? Це значить, що наша стратегія говорить про те, що пріоритетом є серіали. Правильно ж? У контексті державності – це, напевне, абсурд. Але цей абсурд вказує на те, що немає системності і стратегії в підтримці культури. Тому що, якби там було написано, що перш за все ми підтримуємо, виділяємо кошти, влаштовуємо гастрольні тури оперним, драматичним театрам, то тоді б ці фільми не потрапили в кошторис фінансування Міністерства культури. От і все.

Київська опера пройшла етап ребрендингу. На чому були зроблені акценти?

Ми змінили абревіатуру, яка може використовуватися. Вона звучала КМАТОБ. З такою назвою у головах людей не виникало ніяких смислових навантажень, через це потрібно було змінити її. Крім того, назвою ми хотіли підкреслити, що наш театр працює не тільки для дитячої аудиторіїі. І ми нічого не придумали, бо повна назва – це все-таки Київський академічний театр опери і балету, це абсолютно повноцінний муніципальний театр, який може задовільняти культурні потреби киян і не тільки. У контексті маркетингу нам вдалося зробити досить пристойний логотип, який в принципі не відштовхує, приваблює і не дає відторгнення. Оце найголовніше було для нас.

Читайте також: Київська опера відкриє 42-й театральний сезон мюзиклом “Піноккія”

Які творчі плани має Київська опера?

Відкриваємо новий 42-й сезон 15 вересня. 15, 16, 17 вересня покажемо мюзикл «Піноккія». Це ще один зразок українського продукту. Ми замовили українським композитору, лібретисту, сценографу і режисеру поставити абсолютно нову версію всесвітньо відомої казки, не прив’язуючись до радянської історії «Буратіно».

Ми це робимо, на відміну від серіалів, на які виділяються кошти, за власні гроші, за кошти від основного виду діяльності. Ми цілий рік продаємо квитки, кличемо глядача до нас в театр із метою випуску прем’єрної вистави. Це, напевно, найбільша користь з того, що ми робимо, тому що не тільки підтримуємо щось, а ще щось і створюємо.

Так само ми хочемо поставити балет українського композитора десь в грудні місяці. Труднощі в тому, що це прекрасна музика, як ми тут говоримо між собою, не гірша за Чайковського, але, на жаль, ми не можемо знайти партитури, нотний матеріал цього балету, бо він нікому був не цікавий. А не цікавим тому, що був не гіршим, а, може, й кращим за російські культурні продукти. Оце зараз в планах у нас до кінця цього року.

Дякуємо за цікаву та змістовну розмову, Петре Федоровичу! Будемо сподіватися, що кількість поціновувачів опери суттєво зросте!

Успіх in UA


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *