Сучасне мистецтво дуже стрімко набирає обертів. Щодня митці зі всієї України створюють нові шедеври та вивільняють свої емоції через художні твори. Тож формат творчих вечорів або квартирників стає все більш популярним. Люди, об’єднані любов’ю до творчості, збираються та діляться з усіма охочими власними переживаннями, які перетворюються у чуттєві вірші або душевні мелодії.
Ще навесні у кав’ярні Me Gusta пройшов творчий вечір, який об’єднав у одному колі не тільки поетів та музикантів, а й згуртував довкола усіх, хто просто прийшов насолодитися творчістю та відчути дух креативності та натхнення. Успіх in UA вдалося поговорити із ведучою цього заходу Хельгою Джуваго, яка не тільки створює чудову музику, а ще й займається особливо важливими для нашого часу справами.
Добрий день, Хельго! Чи не могли б Ви для початку розповісти трохи про себе та свої захоплення?
Добрий день! Насправді, я творча людина з голови до п’ят. У мене творча професія, проте, на жаль, зараз менше роботи пов’язаної з нею. Я стиліст зачісок та візажист. А також я люблю просто займатись творчістю: малюванням та рукоділлям. До речі, саме останнє мене привело до того, що я стала дизайнером головних уборів та прикрас в етнічному стилі. Моя подруга Анна Заклецька, яка є теле- та радіоведучою, під час війни вирішила відкрити свій власний бренд. Вона шукала майстринь. Тому саме з нею мені вдалося втілити свою маленьку мрію і стати дизайнером. Ми досить успішно провели відкриття, нам із цим допоміг благодійний фонд Світлани Легкої, в якому я також волонтерю. Загалом вони проводили заходи, основна мета яких – благодійність. Вони організовують концерти, на яких виступали зірки естради та поети. Усі гроші з квитків та аукціонів йшли на допомогу 61-шій бригаді або діткам Бородянки, тобто спрямовувались на конкретні і дійсно важливі потреби.
Що б Ви змогли розповісти саме про творчий вечір, який Вам випала нагода провести?
Запропонувала Ярославу Карпцю (ред. – громадський діяч, журналіст, письменник, волонтер), щоб я провела цей вечір, бо вже маю невеличкий досвід. Декілька разів я проводила подібні заходи і подумала: «А чому ні, можна спробувати». Після вечора зрозуміла, що, напевне, потрібно було зробити трошки більше інтерактиву саме з глядачами. Але вони усі слухали, відкладаючи телефони, коли чули те, що їм подобається. Я бачила очі, які були на мокрому місці. До речі, одна із запрошених поеток, Каріна Олійник, одразу здалася мені дуже знайомою. І лише потім я зрозуміла, що ми зустрічались саме на проєкті Анни Заклецької, коли відзнімали порфоліо головних уборів та прикрас. Каріна Олійник була однією із наших моделей. Вечір проходив у кав’ярні Me Gusta. Це дійсно затишне місце, хоч і невелике, але ж коли все зайнято – це свідчить, що людям дійсно цікаво. Вони приходять і доставляють стільці або стоять біля входу в зал і слухають.
Метою заходу, окрім об’єднання творчих людей, була благодійність. Зібрані кошти відправили військовим на необхідні для виконання бойових завдань потреби. Чи могли б Ви детальніше розповісти саме про цей аспект?
Майже з початку війни, десь з кінця березня, я стала волонтерити. Тоді це ще була «ОДЧ Карпатська Січ», потім через якийсь час вони вже стали під ЗСУ та стали окремим стрілецьким 49-тим батальйоном «Карпатська Січ». Я не вважаю себе великим волонтером, я просто готувала хлопцям їсти, як і багато дівчат. Якщо є якась можливість зібрати кошти, то звичайно я це роблю. Зараз багато людей долучаються до зборів. Я вважаю, що так і має бути. Будь-який концерт та захід зараз має проходити тільки з благодійною метою, не просто порозважатись, а ще й зробити гарну справу. Бо саме це тримає нас на плаву та підтримує наш тил. І звичайно, треба не забувати кому ми завдячуємо тим, що можемо сидіти в кав’ярні, яка називається «Львівські круасани», а не «Масковські плюшки». В батальйоні я познайомилась з таким артистом як Yurcash, колись це був артист Юрко Юрченко. Зараз вони роблять дійсно гарний український рок, для мене це як український Queen, бо вони дійсно круті. Особливо круто, коли ти знаєш цю людину особисто – це дуже надихає.
Дійсно, така діяльність демонструє те, що усі люди зараз гуртом, усі докладають максимум зусиль, щоб підтримати свою країну та допомогти їй.
Потрібно розуміти, що світ, який зараз є на фронті, і світ, у якому живемо ми – це два різні світи. Людина, яка не мала жодного стосунку до війни та волонтерства, вона ніколи не зрозуміє того, хто сидить в окопі, як би вона не старалася. Так само військовому, який сидить у окопі, буде не зрозуміла біда людини, яка плаче за розбитим коханням, тому що вчора він втратив трьох побратимів, з якими він пив з однієї кружки. І це нормально, саме сьогодні треба знаходити точки дотику, а не розбіжності. Нам варто бути одним народом, а не людьми, які просто живуть в одній країні.
Ви займаєтесь музикою із самого дитинства?
Так, а якщо бути точною, то перший мій похід до музичної школи був у 5 років. Я ходила туди кілька років, потім була перерва. Згодом я знову пішла до першого класу музичної школи. Ходила спочатку на фортепіано. Вірші я пишу з другого класу, тоді це були суто дитячі враження. У мене досить творча родина, моя мама вчитель музики. Тому атмосфера завжди заохочувала до творчих думок. Моя мама найкраща у світі.
Як вплинула ситуація в країні на Вашу творчість? Чи стало важче писати?
Цей процес завжди іде хвилями. На початку повномасштабної війни було дуже важко, буквально пустота. Ти думаєш, що ніколи більше нічого не напишеш, що ти помер. На поезію, на найкращі пісні та вірші завжди має щось надихнути, має бути якийсь каталізатор. Таким моментом для мене став день, коли на зв’язок зі мною вийшов мій друг з Херсону. Це було дуже важливо для мене. І саме в той час я написала два вірші. Потім було емоційне виснаження, а в такі моменти муза не приходить, вона також ходить десь волонтерити. А потім, коли я прийшла у «Карпатську Січ», то відчула великий емоційний сплеск. Завдяки цьому написала пісню, яку тепер дуже люблять мої друзі. Зараз ми мріємо записати цю пісню і зробити на неї кліп. Музика мене рятувала, коли після цілого дня роботи ти приходиш у бомбосховище і просто хочеш впасти без сил, музика дійсно дає якийсь заряд енергії. Я брала у бомбосховище гітару і тихенько грала, а потім хлопці та дівчата навіть просили мене, щоб я грала для них. На початку війни у мене тряслись руки, але коли я грала на гітарі вони не трусились. Тому це був для мене такий рятунок.
Чи можна сказати, що найбільшим натхненням для творчості є зараз саме Ваше оточення?
Можливо так. Бо саме це і надихає. Саме люди та події надихають, щоб написати якесь обурення, або написати якесь захоплення. Природа також завжди була моїм натхненням. Я дуже люблю море, тому це для мене зараз особиста трагедія. Перший раз я по-справжньому заплакала, коли вони зайшли в Генічеськ. Це місце, куди я їжджу з дитинства. Це дійсно моє місце сили. Тому зараз надихає усе те, що ти бачиш: історії, люди, твої власні почуття. Це може бути емоція, яка хвилею накрила і ти написав щось.
Читайте також: «Служу Книжковим Силам України»: Ярослав Карпець про свою діяльність на культурній ниві під час війни
Розкажіть трохи про Вашу роботу, що була пов’язана саме з моделінгом зачісок.
У 2011 році вивчилася на стиліста зачісок, але займалась цим з певними перервами. Це моя улюблена робота. Я 8 років працювала у мережі ресторанів, і, як не дивно, я там була штатним стилістом. Робила зачіски для персоналу. Але спочатку коронавірус, а потім повномасштабна війна внесли свої зміни. Я зрозуміла для себе, що треба дати собі гарний поштовх, розвивати свої сторінки у соціальних мережах. До речі, коли я пішла волонтерити, навіть там дівчатам, а особливо хлопцям, що ходили з чубами, я заплітала коси. Я заплітала їм заговорені коси, і вони усі тоді вертались. У цій роботі мене найбільше надихали моменти, коли я бачила, що людина іде від мене щасливою. Треба не просто вміти вкладати волосся, а навіть трішки бути психологом.
І на останок я б хотіла запитати про Ваше життєве кредо або девіз, з яким Ви ідете по життю.
Не зраджувати собі. Перш за все людина приходить в це життя пізнати світ і знайти свій шлях. Найдовший і найтяжчий шлях – це шлях до себе. Навіть зараз кожен має, по можливості, обирати те, що краще для нього. Бо якщо ми втратимо себе, то вже нікому допомогти не зможемо. Тільки коли у твоєму житті є твої люди, тоді ти не втрачаєш себе. Також кожен має цінувати свій власний простір, починаючи з квартири і закінчуючи Всесвітом. Чому зараз війна? Бо вони (ред. – окупанти) не цінують ні наш власний простір, ні свій власний простір. Кожен день я безмежно вдячна ЗСУ, всім добровольцям, волонтерам, завдяки яким я можу вільно дихати українським повітрям.
Дякую за відповіді!
Автор – Ангеліна Мироненко
Залишити відповідь